Іван Франко повість Захар Беркут скорочено.

Іван Франко
Повість «Захар Беркут»
скорочено
короткий зміст

Сумно і непривітно тепер у Тухольщині! Все змінилося. І ліси, і села, і люди! Найбільше – люди. Кожен дбає тільки про себе. Не так тут колись було – «… що за життя кипіло в тих горах…»

Було це 1241 року. Весна. Одного дня новий тухольський боярин Тугар Вовк справляв лови.  Святкував почин свого нового життя, бо нещодавно князь Данило дарував йому в Тухольщині величезні полонини і ціле пригір’я. Тугар Вовк «… був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим, чорним волоссям…». Разом з гостями на ловах була і його дочка Мирослава – «…була дівчина, якої пошукати… Але в чім не мала вона собі пари… так се  в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам.., в тім прегарно розвиненім… тілі живе сильний дух…». При народженні втратила матір. Тому батько, «щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою… Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стисливим лицем…».

Вже третій день тривали лови. Підійшли до логовища ведмедів. Провідником був Максим Беркут, який почував себе «… начальником сеї…армії, всюди він був, де його потрібно, всюди вмів зробити лад і порядок… Максим Беркут усюди був однаковий, спокійний, мов рівний серед рівних…». Боярська служба поважала Максима за його звичайність і розсудливість і, хоч не без жартів, таки робила те, що він казав. З подивом дивився Максим на Мирославу, як вона нарівні з чоловіками переборювала  всі труднощі. Тугар Вовк убив першого ведмедя. Іншого боярина звір розірвав. Усі хотіли вертати додому, але Максим, Тугар Вовк і Мирослава наполягали продовжити. Поділилися на дві роти. Одну повів Максим Беркут, другу – Тугар Вовк. Мирослава пішла з Максимом. Переступаючи кладку, дівчина впала в ломи та звалища, за п’ять кроків від неї лежала ведмедиця зі своїми дітьми. Звір кинувся на неї. Мирославу врятував Максим, «… стиснув її ніжну руку…, тоді Мирослава почула, як щось  солодко защеміло їй коло серця…».

Тугар Вовк нерадо слухав, як дочка йому про це повідомила. Він хотів би, щоб дочку врятував боярський син, а не простий мужик, «смерд». Та йому все ж потрібно було привселюдно віддати подяку за врятування доньки. Лови були скінчено.

Село Тухля. Всього там проживало близько півтори тисячі душ. Тухольський народ жив головно скотарством. Другим джерелом достатку були ліси. Життя серед лісів і гір було тяжке.

Товариство повертається з ловів. У скелі там був «тухольський прохід» — тухольці два роки робили його і дуже гордилися ним. Заговорили про Захара Беркута. Максим говорить: «…Мій батько досвідчений чоловік і радо служить громаді… Громада слухає батьківської ради, — але власті батько мій не має ніякої і не жадає її…». Очі Мирослави блищали огнями гордості, коли він говорив про батька. Слухаючи Максимові слова, вона чула, що його батько стає для неї таким близьким. Максим говорить Тугарові, що громада гнівна на нього, а батько «уцитькує» її, радить почекати до громадського суду.

Коли доходили до села, то зустріли дивну  компанію, — трьох старців, які скликали на копу, на раду громадську. Закликали і Тугара.

Вийшли за село. Побачили Сторожа (камінь), котрий пильнував вхід у тухольську долину. Максим просить дозволу у Тугара стати йому сином, щоб той віддав  за нього свою доньку. «Грім з ясного неба не так перелякав Тугара Вовка.., як ті слова…». Тугар назвав Максима  «смердом», і говорив, що краще б його дочка загинула в обіймах дикого звіра, ніж дісталася йому. Але Мирослава поклялася, що буде лише Максимова і поцілувала його. Взяла батька за руку і пішла. Максим повернувся додому.

На другий день після ловів на копнім майдані було багато народу. Почав говорити Захар Беркут. «… се був сивий, як голуб, 90-літній старець. Батько вісьмох синів… Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем… Сад, пасіка й ліки – се була його робота». Він ще молодим задумав навчитися лікувати. Вчився у монаха Акинтія. Вплив Захара Беркута був не тільки в Тухольщині. Знали його і як чудового порадника. Тож Захар не забував і про сусідні громади. «…одним із головних старань Захара було —  провести з Тухольщини безпечну дорогу на угорський бік. …дорога була збудована в однім році, почалася жива обміна здобутків праці, також була живою ниткою, що в’язала докупи дітей одного народу.., проте, лежачи при тій дорозі, на середині між Угорщиною і Підгір’ям, Тухольщина підносилася свобідним громадським ладом. Але такий стан боярам був дуже немилий…».

Одного дня заїхав сюди боярин Тугар Вовк і почав будувати собі дім на тухольськім ґрунті. Він говорив, що князь Данило нагородив його землями і лісами в Тухольщині. «Дім його стояв над тухольською дорогою, і він… поставив на дорозі рогачку і жадав від проїжджих для себе мита». Невдовзі тухольці  порубали рогачку і спалили. Але боярин зганяв вівчарів з полонини, забрав собі кусень громадського лісу. З тієї пори почалася війна між боярином і тухольцями.

На тухольську раду Тугар Вовк ішов у повній рицарській збруї зі своєю дружиною (військом). Тугар говорить, що він княжий слуга, і вони не мають права його судити, що князь наказав йому бути воєводою і начальником Тухольщини. Також говорив про те, що прибіг княжий посланець і сказав, що  монголи  заполонили Русь і розділилися на дві ріки. Одна  з них іде в їх сторону. Захар Беркут вирішує боротись. Тугар пропонує себе воєводою. Пізніше називає всіх «смердами». Громада вирішує прогнати його, а дім зрівняти із землею. Тугар говорить, що воював проти монголів над Калкою. Проти нього вийшов свідчити Митько Вояк (без руки і ноги), який був у дружині боярина. Митько говорить: «… Свідоцтво моє проти Тугара Вовка велике і страшне: він зра…». Але боярин убив його топором – цим самим визнав свою провину.

Для виконання громадської волі (прогнати боярина) вибрано десять молодців, між ними і Максим. Важко йому  було приймати цей вибір.

Прийшли посланці з інших громад радитись, як боронитися від монголів. Захар Беркут обіцяє тустанським посланцям, що коли їм не буде грозити небезпека, то вся громада прийде їм на поміч. Посланці порозходилися, піднесені й заохочені.

Широкою рікою плили по Русі пожежі, руїни і смерть… Київ, Канів, Переяслав упали і були зруйновані до основи; їх слідом пішли тисячі сіл…

Смерком горами їхало двоє. Один із їздців – чоловік  зі зброєю, другий – дівчина, молода та гарна. Доїхали вони до широкої долини. Тугар Вовк сказав, що це їх союзники – то були монголи. Коли приїхали до шатрів, то він спитав, хто їх веде. Ті відповіли – Пета-бегадир і Бурунда-бегадир. Коли Мирослава побачила, з якою пошаною монголи сповняли його волю, то здогадалася, що батько її давно знається з монголами і що правдива була та вість, немов Тугар у битві під Калкою зрадив Русь монголам. Він просить Пету та Бурунду, щоб дозволили Мирославі залишитися в таборі (хоч жінок там і не було); ті дозволяють і дають їй золотий перстень – знак безпеки – кожен монгол її пропустить. Тугар Вовк розказує монголам про два шляхи: один – дуклянський, який стережуть бояри; а інший – тухольський, що самі холопи  його пильнують, і що він  може бути провідником. Бурунда пропонує, щоб  сам пішов  тухольським шляхом, а Пета нехай іде дуклянським. Тугар Вовк на це сказав: «…позвольте мені піти наперед з невеличким відділом і заняти вхід того шляху(тухольського)…». Мирославі обіцяє, що ніхто з його  дружини не вбиватиме Максима Беркута.

З важким серцем ішов Максим на сповнення громадської волі. Він думав: «…я надставлю йому (Тугарові) свої груди, нехай б’є! Життя він не хоче мені дати, то нехай дасть смерть!» Але перед боярським домом стояли  в повній зброї дружинники. Вони сказали: «…Ми дали слово бояринові, що стрітимо вас ворожо… Робіть, що вам велено…». Дружинники повиносили столи  і вони почали бенкетувати. Аж раптом почули стукіт копит – це були монголи. Тухольці заховалися в будинку. Монголи їх оточили. Серед них був Тугар. Максим говорить: «…може нас зробити трупами, але не зробить рабами». Тугар дав знак до бою, але Максима  наказав  брати  живого. Розпочалася страшна різанина. Три приступи монголів відбивали тухольці, стоячи на купі трупів. Тугар Вовк говорить про Максима: «Не дивуюсь, що він очарував мою доньку. І мене самого він міг би очарувати своєю рицарською вдачею!» Максима взяли в полон, бо він мусив бути їм за провідника через тухольський шлях.

Дивний сон наснився Захару Беркуту, що він молиться гаряче, а навкруги робиться темно. Швидко сповнилося «це прочуття». Прийшли страшні вісті до Тухлі. Громада кликала Захара, бо потребувала його ради. Він сказав: «…відбиті від нашого села, вони (монголи) з подвійною лютістю кинуться на інші села. Не відбити, але розбити їх – се повинна бути наша мета!» До села надійшла  поміч верховинських та загірних громад, а також прийшла Мирослава. Вона говорить: «Казав мені (Максим) …стати тобі за дочку, бо я, батьку,…сирота». Почувся крик: «Монголи!» Всі кинулися до хат – «хоронити» своє добро в ліси. Село зовсім опустіло. Передом їхав Бурунда, за ним – Тугар Вовк. З криком кинулись монголи на хати, але хати були пусті. Вони пішли до проходу в скелі. Але зверху на них посипалося каміння, калічачи та розбиваючи монголів. Мирослава  говорить тухольцям:  «Не бійтеся… Нехай собі стріляють… Аж  коли передні покажуться до половини на горі, тоді разом на них. Самі вони заслонять вас від стріл, а обваливши передніх, ви обвалите й задніх…»

Бурунда кричав на Тугара Вовка, що той зрадник, завів їх у западню, і примушував  його все-таки отворити дорогу. Монголи підпалюють Тухлю.

Вночі Тугар Вовк не спав, був зайнятий важкими думами, велів привести до себе Максима.

«Мов мертвий глядів Максим на пожежу: йому здавалось, що в його грудях щось обривається…».

«Аж злякався Тугар Вовк, побачивши ненависного собі парубка в такім стані. Свіжо промите лице було бліде-бліде, аж зелене, губи потріскались із жари й спраги, очі були червоні від диму і тусклі, мов скляні…» Тугар радив йому перейти на службу до монголів. Максим відповів: «Життя в неволі нічого не варте… краща смерть». Тугар сказав, що хоче обіцяти тухольцям Максима взамін за вільний прохід.

До намета ввійшла Мирослава, розповіла Максиму, що навчила тухольців робити машини, котрими будуть кидати каміння. Хлопець називає її  спасителькою Тухольщини. Вона пропонує йому тікати за допомогою персня, але він відмовляється.

Наступного дня Тугар Вовк іде до тухольців і пропонує взамін Максима. Захар відповів: «…Не дбайте про мого сина, а рішайте так, як би він був уже в гробі».

Монголи чекали нападу, але тухольці замурували потік. Тугар не знає, що робити. Максим пропонує допомогу: «Я знаю стежку з сеї кітловини.., про яку не знає ніхто крім батька»». Бурунда погодився, обіцяє, що коли той говорить правду і виведе їх звідти, то одерже свободу.

На рівнині вони побачили розлиту воду. Максим сказав, що це через дощі в горах, і лише  він знав правду. Але незабаром  вода залила прохід із долини. Бурунда звелів цілому війську зібратися докупи, хотіли нападати. Але  на них летів  град каміння.  При найбільшій метавці Тугар побачив доньку. «Як рад би був він тепер стояти коло неї…». Монголи почали  громадити на купу з дна  каміння. Але вода доходила вже до пояса. Дехто скиглив, пищав, деякі  вдиралися на голову  іншим, тонучи разом з ними.

Всі ждали неминучої загибелі. Сила монголів була зламана. Всі загинули, крім однієї купки (Бурунда, Тугар, Максим і з ними  сотня людей). Тухольська громада зібралася перед ними.  Високо на скелі стояв Захар Беркут, не зводячи очей зі свого сина. Бурунда пропонує  обміняти Максима на прохід і піднімає над його головою топір. Захар говорить: «Нехай радше гине мій син, ніж задля  нього має уйти  хоч один ворог нашого  краю!» («Він наведе  нову силу на наші гори…»). Посилає сам у відповідь камінь. Бурунда замахнувся топором, щоб розрубати  Максиму голову, але блиснув меч Тугара і відтяв руку Бурунді. Втратили рівновагу, пішли під воду. «Мов мертва, стояла  тухольська громада».  Захар тремтів та ридав. Мирослава зомліла. Але Максим виринув із води. Кинувся до  ніг батька. Захар упав у його обійми. Максим кинувся до Мирослави, гарячі сльози бризнули  з її очей. Захар Беркут помирає, перед смертю  благословляє дітей і говорить: «…Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю…» Не плакали за ним, бо за щасливим гріх  плакати. Багато змінилося з того часу.