Т.Г.Шевченку
Батька-матері не знаю: сиротою зросла я… у людях. У десять років взяли мене у двір. Стара пані була сумирна собі, ледве ноги волочила. Сидимо ми у дівочій та робимо. У старої пані не було роду, окрім онуки, яка навчалася в Києві в інституті.
Написала онука, що приїздить. Стара пані немов одужала. Приїхала нарешті. «І що то за хороша з лиця була!.. Здається, і не змалювати такої кралі!..». Стара її обнімає, цілує, по кімнатах водить. Онука розповідала, що вчила французьку мову, музику, до танців бралась, «…а все інше – тільки морока». Просить бабусю купити по новій моді убрань хороших. А та у відповідь: «Ти в мене будеш царівна над панночками!»
Стара показала всіх нас, щоб панночка обрала собі дівчину. Вибрала мене (Устину), але я не могла волосся причесати.
Другого дня питає: «Чи скоро в гості поїдемо, бабусечко? А коли гості до нас приїдуть?»
«Та й справді перхнуло до нас гостей… Одні з двора, а другі у двір…». Паничі роєм коло панночки звиваються.
Усе панночка на свій лад перевернула – «життя і господарство». Стару змусила покинути плести. «Убрала її у чепчик з стрічками… та й посадовила на кріслечку серед кімнати…».
Нас, дівчат, усіх гаптувати (вишивати) посадовила. «…обжилася, то пізнали ми тоді, де воно в світі лихо живе». Одного разу дожидали полковника, я не змогла зачесати панночку. «Вона мене як схопить за шию обіруч!.. Руки холодні, як гадюки… так і рухнула коло яблуні, та вже од холодної води прокинулась». Дівчата мене понесли до хати. Цілу весну мене теплим молоком напували.
Одного ранку лежу, аж вбігає Катря, говорить, що кличе мене панночка. Почали обидві лаяти, що я не працюю.
«Тільки й дишемо було, як наїде гостей-паничів та трохи забуде про нас панночка… Аж так над осінь доля панноччина прийшла… Спізнався з панночкою полковий лікар та й почав щодня вчащати. Такий він був тихий, звичайний, до кожного привітний, — і на панича не походив!.. Тілько що гордий дуже…»
Одного разу лікар не приїхав. Того ж тижня занедужала панночка, охає, стогне. Стара послала за лікарем. Приїхав, подивився, обіцяв завтра навідатися. Лікував, поки не закохався. Покохала його й панночка.
«Спустіло панське подвір’я… І панночка тихша: не лає, не бє, — все сидить і думає (як вони жити будуть)». Любила його якось чудно. Він води хоче, а вона йому: «Не пийте… Я не хочу! Не пийте!» Стара пані розпитувала про нього та й напитала, що в нього хутір є. Розповіла про це панночці. «Стріла його веселенька, привітала любо, а він радіє. Не знає, що то вітають не його, — хуторець вітають!» «Об Різдві їх заручили». Стара віддала їм усе, повеселішала панночка, сама до всього береться. Після весілля їдуть до лікаря й мене беруть за собою. Зупинилися коло заїзного двору, пан дав возниці грошей на обід, а про мене забули. Коли вийшли – згадали. Пан сказав, щоб я пішла їсти, але пані гримнула, і ми поїхали далі.
Доїхали до хутора. Люди зустрічають із хлібом, вітають. Люди до неї, а вона в двері – стриб. Говорить: «Ти, мабуть, усіх мужиків так із учив, що вони з тобою за панібрата!.. Та як вони сміють!»
Була там серед них і бабуся – «… аж до землі поникає, та вся-усенька зморщена».
Сиджу в дівочій сама, хтось постукав у вікно – то був Прокіп. Потім прийшла бабуся, покликала на вечерю. У хаті був Назар та його жінка Катря (дитина в них була). «Катря хоч… і жартує, а, здається, все чогось сумна і неспокійна… Тільки Назар пустує та вигадує…»
Минуло півроку. «Люди прокидалися і лягали плачучи, проклинаючи. Всі в неї тяжко працювали (діти і каліки). А сусіди її похваляють: «Ото хазяйлива! Ото розумна!» Усі люди пов’яли, змарніли; тільки бабуся… як і була». Не боїться пані. «Не чути сміху, не чути гласу людського». Сумно жилося, тільки з Прокопом усе лихо забувалося. А пані куди далі, усе лютіша. У Катрі захворіла дитина, а треба працювати. Невдовзі померла – Катря і мучилася, і раділа. Прогнала пані її на панщину. Пан дав їй карбованця – не взяла. Бігала по гаях, шукала дитину, а потім втопилася.
Привезли москаля (замість Катрі) з міста «за куховара». Зварить їсти і лежить на лаві, говорить: «… Тебе б’ють, тебе рвуть, а ти стій, не моргни…». Прокіп йому: «Воли в ярмі, та й ті ревуть… Не така в мене вдача!..»
Через рік стара умерла. Молоді чекають на дитину. Пан за кума запросив друга. Пані: «Запросив якесь убожество!.. Полковника треба…» Народився син. Гостей на хрестини наїхало багато і кум-полковник. Ми вирішили йти просити дозволу одружитися. Пані не дозволяла, але гості наполягли. Ми похапцем звінчалися, щоб не розлучила нас пані. Я зосталася при пані, «ще гірш наді мною коверзує». Одного дня трусили в саду яблука. Бабуня дала дітям. Побачила це пані, кинулась на бабуню, штовхає її , б’є. Стара захиталася, я – до неї, пані – до мене, Прокіп – до пані. Пані почала кричати. Позбігалися всі. Віддали Прокопа в москалі. Тепер вільні будемо. Повезли нас у місто. Чоловік вивчає військову науку. Я поденно працювати пішла. Найняли хату. Хазяйка була «удовиця старенька, привітна й ласкава…»
Одного вечора приїхав Назар (втік). Дав Прокопу п’ять карбованців: «Я собі зароблю: тепер я вільний; з собаками не піймають».
Життя було хоч із бідою, але «любе, таке благодатне! Легко зітхнути…» Москалі виходять у похід. Пішли ми на хутір – прощатися. Панів не було. Бабуся «душею живою вона тільки жива була» – поблагословила нас.
Провела я чоловіка аж до Києва. Там і служити залишилася, а він з військом на Литву пішов. Уже сім років дожидаю. Бабуся живе, про Назара й чутки немає. «То як же мені свого чоловіка забути? Він мене з пекла визволив! Поздоров його, Мати Божа: я вільна! І ходжу, і говорю, і дивлюсь – байдуже мені, що є ті пани у світі! »
