Під безхмарним небом у синьому морі височить зелена Афонська гора. Здається, що вона спить: не оживляють її ні спів, ні сміх, ні розмови. Лише тричі на день лунають сумні дзвони монастирів. «Ті ридання металеві — знак, що хтось розставсь із світом», і це «щоденна новина». Хто б не покинув світ — скитник, чернець, послушник (може, навіть колишній князь, пан), ігумен — усім однакова шана: «Со святими упокой!»
У височенних скелях темніють нори, як гнізда ластівок. Там звершують свій подвиг аскети, які відмовляються від усіх зв’язків із земним життям і знаходять у таких печерах свій останній притулок.
На Афоні задзвонили всі дзвони у неділю після вечерні. Розчинилася монастирська брама й виступив церковний хід. Віють корогви. Серед монахів іде дідусь сивобородий у сіряці на голім тілі й несе березовий хрест. Підходять до крутого урвища над морем. Ігумен питає, чи по добрій волі старець хоче залишитися в печері, одректися од світу й од усіх земних спокус. Старець говорить, що так. Його благословляють, прив’язують шнуром і опускають у печеру. Він вітає свою нову кам’яну домівку — це його тверда, незламна віра; хрест — вірний товариш; синє небо — надія; сонце ясне — великий Божий Дух.
А море лазурове внизу — це образ земного життя. Ще вчора він звавсь Вишенський, а сьогодні вже його не стало для всіх. Здійснилося те, до Чого прагнув аскет. Душа його захопилася гармонією звуків і фарб. Проходять дні за днями. Старець сидить у печері, спочиває, міркує. Раптом по невидимій нитці над входом спускається павук і починає плести павутину. Старець подумав, що це земне життя посилає до нього своїх шпигунів, хоче піймати в сітку його мрії та думки. Хотів зірвати павутину, але згадав, що саме вона врятувала колись сімох братів від поганської погоні, і залишив, міркуючи, що все робиться з Божого наказу. Ось у павутину потрапила чорна муха, павук її швидко зловив. Хотів старець звільнити муху, але знову ж таки подумав, що й на це Є Божа воля. Став натхненно молитися, і думати, й сумніватись.
Якось до печери залетіли пелюстки з вишневого цвіту й збудили в серці старця спогади про Україну, любу вітчизну, посіяли в душі тривогу за її долю. А тут підпливла до Афонської гори козацька барка. На ранок почувся стукіт над печерою. Вишенському спустили кіш із їжею й листа. Православні з України, з Луцька, просять Івана Вишенського повернутися, стати їх проводирем, оборонцем православної віри. За відповіддю вони прийдуть завтра. Чернець ходить По печері з хрестом і мучиться, вагається. Вирішує не ламати заповіту, не зраджувати свого Бога — і вранці не відгукується на поклики посланців.
Сидить чернець, перечитує листа, обливає його слізьми й думає: чи має він право про своє спасіння дбати, коли гинуть мільйони? Згадує слова Христові: «Хто рече: кохаю Бога, а не порятує брата — той брехню на душу взяв».
Старець кричить, хоче зупинити барку, але його не чують. Тоді він звертається до Бога й просить допомоги, чуда — він готовий послужити рідному краю й навіть віддати за нього життя. Раптом Вишенський відчуває дивну легкість і по сонячному променю спускається з печери в море, на барку.