До мистецьких вершин Карпенко-Карий ішов повільною , але твердою , впевненою ходою , долаючи численні перешкоди , що одна за одною поставали на його життєвому шляху .
Народився майбутній драматург 29 вересня 1845 року в слободі Арсенівці поблизу Єлисаветграда ( нині Кіровоград ) у родині збіднілого дворянина . Мати походила з давнього козацького роду. Початкової грамоти Іван навчився у дяка , а продовжував освіту в бобринецькій трикласній повітовій школі . навчання хлопцеві давалося легко , і закінчив він школу в числі найкращих учнів , за що йому дали в нагороду “Собрание литературных статей Н. И. Пирогова” ( Одеса , 1858)
На чотирнадцятому році життя доля кинула хлопця в похмурі кімнати повітових канцелярій , де молодий писарчук мусив коротати довгі дні над нудною роботою . Змістом його життя стала театральна , літературна і громадсько – політична діяльність.
Ще в Бобринці Карпенко – Карий захоплювався театром і брав участь в аматорських виставах . У Єлисаветграді він утворив аматорський гурток , вистави якого мало чим відрізнялися від вистав професіональних труп . Він був одним із найактивніших діячів місцевого Товариства для поширення серед народу ремесел і грамотності , клопотався про утворення притулку для калік і сиріт , був ініціатором утворення безплатної лікарні для бідного люду, безплатної народної бібліотеки , писав статті на літературно – мистецькі теми до місцевої газети , а наприкінці 70-х років близько зійшовся з місцевою інтелігенцією (П. Михалевич , М. Федоровський та ін.) , з якої згодом склався нелегальний гурток однодумців , готових віддати сили за правду , за свободу рідного народу.
Ще до розгрому цього гуртка Карпенка – Карого як людину неблагонадійну було звільнено з посади секретаря єлисаветградської поліції, а згодом вислано на три роки під нагляд поліції за межі України. Поселився він у тихому степовому Новочеркаську. Спершу працював у кузні , а потім на дверях його убогої хатини з.,явилася табличка : “Переплетчик Иван Тобилевич . Работа исполняется чисто и аккуратно”. При світлі каганця тут були написані безсмертні п,єси “Наймичка” , “Мартин Боруля” , “Підпанки” , “Бондарівна”, “Безталанна”, що чарували глядача , змушували його плакати або сміятися , показували йому страшну правду життя.
Тим часом термін заслання драматургові продовжили ще на два роки, які він відбував на своєму хуторі Надія з 1886 року.
З 1889 року і майже до кінця життя Карпенко – Карий був одним із фактичних керівників, режисером і актором у трупі свого брата П.Саксаганського , об,їздив з нею десятки великих і малих міст колишньої російської держави і написав такі шедеври драматургії , як “Сто тисяч”, “Хазяїн”, “Сава Чалий”, “Суєта”.
Утворення в 1882 році першого професіонального українського театру мало винятково важливе значення для розвитку української демократичної культури. Новий театр вимагав нового репертуару. Нелегка це була справа за умов самодержавного ладу. Проте ентузіасти знайшлися : І. Карпенко – Карий , М. Кропивницький , М. Старицький. Особливо велика заслуга у створенні нового репертуару І. Карпенка – Карого . Це він із завзяттям боровся за реалізм в українській драматургії , за те , щоб п, єси були відображенням життя, щоб театр кликав народ на боротьбу з гнобителями.
Карпенко – Карий у своїй творчості розкривав найістотніші соціальні явища , що відбувалися в пореформеному українському селі , нещадно таврував продажність місцевої адміністрації. Драматург створив галерею образів сільських визискувачів.
Майже всі п , єси І. Тобілевича бездоганні з погляду сценічності. У них завжди чітко виражені драматичні конфлікти , з чітко окресленими характерами дійові персонажі, жваві діалоги і зовсім відсутні так звані “німі” ролі.
Невмирущу славу йому принесли сатиричні комедії “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”, “Суєта”.
У комедії “Мартин Боруля” узагальнено примітне явище , показано багатьох , хто доводив своє дворянство. Треба мати на увазі , що спеціальним указом від 31 грудня 1831 року всі шляхтичи – чиншовики в Росії були зобов,язані подати документи , які підтверджували їхнє дворянське походження. Ті , що не подадуть відповідних документів , позбавляли шляхетських прав і прирівнювались у місті до міщан , у селі – до селян. Отже, будучи нащадками дворян , чиншовики не користувалися наданими дворянам привілеями. Саме тому у відповідні правові і законодавчі інстанції від чиншовиків посипались прошення , заяви , чолобитні з просьбами відновити їх рід у дворянстві. У тому потоці було й клопотання Карпа Тобілевича. Цей факт послужив поштовхом до написання дотепної комедії “Мартин Боруля”.
Головним персонажем комедії драматург обрав не пройдисвіта , не шахрая , а таку людину із заможної верхівки села, яка не позбавлена окремих рис гуманності, яка й до бідноти ставиться без зневаги і не засліплена прагненням ще більше розбагатіти. Це дозволило авторові цілком зосередити увагу глядача на категоріях моралі й етики.
Мартин Боруля – натура в основному здорова , але духовно скалічена нездоланним прагненням будь-що вийти на “дворянську лінію”. Сина свого він “опреділив у земський суд”, бо, мовляв, така служба підхожа для дворянина , хоче й дочку “пристроїть за благородного чоловіка”. Дітям своїм Мартин заборонив називати батьків “по-мужичі” : “мамо”, “тато”, а неодмінно так , як це в панів кажуть : “папінька”, “мамінька”. Наймитам же звелів величати себе “паном”. Мартин мріє розвести мисливських собак,їздити на полювання, грати в карти – робити все ,що, на його думку , годиться робити дворянам. Він довго вранці залежується в ліжку, перевертається з боку на бік, нудиться. Болять з незвички боки , але треба лежати , бо цього вимагає “дворянська лінія”. І дочку свою Мартин змушує сидіти за п,яльцями, бо це , мовляв, панське діло. Разюча невідповідність між побутовим ладом родини Борулі і тими “дворянськими порядками”, які він намагається завести у себе, створює гостро комедійні ситуації. Особливої гостроти , виразності і художньої сили досягає Карпенко – Карий у сценах зустрічі одержимого прагненням вийти у дворяни Мартина Борулі з простодушним наймитом Омельком.
Урівноважений , завжди спокійний Омелько , якого Боруля вважає нижчим за себе, ніби ненароком, по своїй простоті , висміює гоноровитого “уродзоногго шляхтича”, і робить це так тонко й дотепно , що Мартин не второпає , навмисне той з нього глузує чи такий Омелько й є.
Переконливо, психологічно вмотивовано підготував драматург розв,язку комедії. Мартин Боруля зазнає невдачі по всіх , так би мовити ,лініях : сусід-поміщик виграв позов у сулі , Степана прогнали з канцелярії , наречений Марисі виявився шарлатаном і втік, чому Марися була безмірно рада, нарешті, через одну оту літеру в прізвищі (Боруля – Беруля ) Мартина не затвердили в дворянстві , і він зрештою спалює всі папери і герб “Тшивдар”, а разом з ними й надію вийти колись на “дворянську лінію”.
Здорову народну мораль драматург утверджує образами дружини Мартина Палажки , їхньої дочки Марисі , Миколи і наймитів – Омелька та Трохима. Їм автор симпатизує передусім за те , що вони не цураються землі, не пнуться “у пани” , шанують давні , ще дідівські традиції села. “Я б скорій рови копав , ніж таку роботу робить”, говорить Микола Степанові, після того як той розповів , чим він займається у місті. Однак сила комедії “Мартин Боруля” полягає не стільки в утвердженні позитивного начола, скільки в сатиричному зображенні заможної верхівки села, що в гонитві за дворянськими привілеями ігнорує здорові морально-етичні норми, силкується вийти на “дворянську лінію”.
Величезним творчим досягненням Карпенка – Карого є його комедії “Сто тисяч” і “Хазяїн”, присвячені актуальним проблемам суспільного життя України на грані двох віків.
У комедії “Сто тисяч” (1889) головний персонаж куркуль Герасим Калитка скуповує землю і в селян , що розорилися, і в поміщиків, які не могли пристосуватися до нових умов, не витримали конкуренції і змушені продавати свої маєтки. Весь смисл життя Калитки, всі його помисли, вся енергія спрямовані на придбання землі. “Ох, земелько, свята земелько – божа ти дочечко! – говорить він у хвилини найбільшої розчуленості.—Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки … Приобрітав би тебе без ліку. Легко по своій власній землі ходить. Глянеш оком навколо – усе твоє ; там череда пасеться , там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колосується жито: і все то гроші , гроші, гроші …”
Він уже скупив двісті десятин землі, але не може спокійно спати , бо “під боком живепанок Смоквинов, мотається і туди й сюди , заложиив і перезаложив – видко , що замотався : от-от продасть , або й продадуть землю… Ай, кусочок же! Двісті п,ятдесят десятин, земля не перепахана, ставок рибний, і поруч з моєю, межа з межею”.
Для купівлі землі потрібні гроші. Звичайно , добуває їх Калитка грубою , нещадною експлуатацією наймитів, лихварством. Але він не цурається й різних шахрайських махінацій, хоч вдається до них поки що з деяким острахом. Випадковий чоловік ( у п,єсі він виступає як Невідомий) запропонував Калитці купити у нього сто тисяч фальшивих карбованців і троячок за п,ять тисяч карбованців справжніх грошей. Перед такою спокусою Калитка , звісно, не міг устояти і легко пішов на авантюру. Він так захопився жадобою збагачення, що не помітив найгрубішого обману і став жертвою хитрішого від себе шахрая.
Карпенко – Карий уміє через окремі деталі показати характер персонажа , його звички, хворобливу скнарість. Калитці шкода шматка хліба для наймитів, шкода запрягти конай, щоб підвезти дружину до церкви. На докір дружини – “ Що ж тобі, більше коней жаль, ніж жінки?”—Калитка відповідає : “Скотина гроші коштує, вона цілий тиждень робить на нас, а в неділю, що мала б відпочить, гони в церкву. Це не по-божому і не по-хазяйськи”.
Господарює Калитка примітивно : він не користується ніякими досягненнями культури, вважає їх панською примхою. На його думку, саме через ці примхи розорилися пани. “Я не буду панувать, ні! – зарікається Калитка. –Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чоботит дьогтем , так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю”.
Від початку до кінця комедії поруч з Калиткою глядач бачить ще одне породження капіталістичної тогочасної дійсності – копача Бонавентуру, який не зумів пристосуватися до нових умов і дощенту розорився. Копач теж хоче розбагатіти і вже не один рік марно шукає в землі скарбів. Ван — цілковита протилежність Калитці. Це жартівник, мрійник, людина непрактична в господарських справах, ййого не бентежить становище , в якому він опинився, все більше спускаючись на соціальне дно.
Для яскравішого зображення Калитки драматург вводить у комедію ще кількох осіб : селянина Савку, якому “надокучили прокляті злидні” , наймичку Мотрю – дівчину з глибоким почуттям, працьовиту і розумну , змальовану в ккомедії з симпатією, а також постаті Калитчиних дружини й сина.
“Сто тисяч” належить до кращих сатиричних комедій .
Тісний внутрішній зв,язок з п,єсою “Сто тисяч” має сатирична комедія “Хазяїн” (1990).
Провідною рушійною силою подій , зображених у “Хазяїні”, є гонитва за наживою. Але головний персонаж цього твору – Терентій Пузир – значно багатший , ніж Калитка. Це великий землевласник, мільйонер, той самий, якому розгніваний Герасим Калитка давав таку характеристику : “Мужва репана! Давно лизали панам руки,за версту шапку скидали, а тепер розжилася, кумпанію з панами водить і зараз морду пиндючить перед своїм братом”. У понятті Калитки Пузир – “свій брат”, у понятті Пузиря Калитка – “голяк масті чирва світить”.
Терентій Пузир уже пройшов ту стадію збагачення, на якій перебував Калитка. Він ненаситний. Вже скупив у навколишніх поміщиків тисячі десятин землі, веде господарство в кількох економіях, випасає на своїх степах отари овець, тримає штат прикажчиків,управителів, у нього на службіі перебуває іноземець – фахівець з вівчарства. Пузиря вже обирають у земську управу. Почувши , що за благодійність можна отримати орден, він дає гроші на притулок для бідних. З усього видно, що Пузир усвідомлює свою силу і вагомість у суспільстві. Але жадоба збагачення не дає Пузиреві спокою і спонукає вдаватися до різних шахрайських махінацій. Драматург раз у раз підкреслює, що в цьому хижакові живе дух ненажерливості, жадоби, хворобливої скнарості, властивий дрібним власникам. Пузир все ще не звикся зі своїм становищем мільйонера і тому додержується примітивних форм експлуатації ,годує робітників таким хліібом , що і в горло не лізе, бо “поки свіжий , то такий глевкий, що тільки коники ліпить”, а коли зачерствіє, “тоді такий твердий, як цегла – і собака не вкусить”. Мільйонер Пузир обурюється з того , що робітникам управителі платять по 35 копійок за день , а не 25. володар трьох економій і величезних отар овець торгується за кожну копійку. Він намагається якомога менше дати підставним свідкам за брехливі свідчення , хоч знає, що ті свідчення – єдине , що може його врятувати від в,язниці. Довідавшись під час тяжкої хвороби, що збираються послати за лікарем, він благає : “Не треба. Фельшара краще…” Адже лікареві доведеться біільше заплатити. Про свої прибутки Пузир не перестає думати навіть тоді, коли лікар сказав, що йому лишилося жити не більше двох днів. Переборюючи гострий біль,з перекошеним від мук обличчям, Пузир наказує : “…Одна овечка, з послідніх, біленька з кордючком, має поранений хвостик ; друга, чорненький лоб, шкандибає на праву задню ніжку. Нехай Карпо обдивиться, щоб часом не згинули – шкода худоби і потеря…”
І хоч Пузир і водить “кумпанію” з родовитими та великими чиновниками, хоч він і є членом правління банку та земським гласним, хоч у його хаті гарні меблі і стоїть рояль, хоч дочка вчиться у гімназії, – все це аж ніяк не змінює глитайської суті його психології і його поглядів на життя. У Пузиря свої, перевірені довголітньою практикою методи визиску :коли “мужик зостанеться без землі, роби з ним , що хочеш”. Тому він наказує своєму управителеві взять в оренду на десять літ мужицькі наділи і таким способом “зробити в Мануйлівці бідність”. Малюючи образ Пузиря, розкриваючи механіку капіталістичного нагромадження і психологію глитая, драматург показав велику драму села.
“Хазяйське колесо” крутиться за допомогою управителів – визискувачів меншого масштабу, викоханих хазяйнами, як про це говорить “права рука” Пузиря – Феноген : “І сам хазяїн наш всіх научає : з усьго, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлось тягнуть – тягни! Так він робив і так робить від юних літ, а тепер має мільйони!” Прислужники Пузиря пройшли добру школу здирства, грабують для хазяїна і крадуть у хазяїна, “всі рвуть,—як каже Ліхтаренко,— де тільки можна зірвать”, бо “не візьмеш ти, то візмуть з тебе”. Найспритніший серед них Ліхтаренко. Він тримається впевнено, незалежно, не підлещується ні до кого, не боїться признатися в присутності Феногена, що краде де можна і скільки можна. Він і поводиться і розмовляє з викликом, не так ,як інші, бо знає, що без нього хазяїн не обійдеться. Ліхтаренко , як і інші управителі, прагне сам стати хазяїном і , з усьго видно, стане, бо хто ж краще за нього знає способи капіталістичної наживи.
Дещо інший тип управителя змалював драматург в образі Зеленського. Він поки що не вміє затискувати в кулак селянську бідноту, платить робітникам трохи більше, ніж вони одержують у Ліхтаренка, і взагалі не позбавлений деяких людяних рис. Саме за це Зеленстким незадоволений Пузир і переводить його з мануйлівської економії у Чагарник, на гірше місце. Зовсім не витримують у Пузиря чесні, порядні люди, як не витримав і покінчив самогубством помічник Ліхтаренка Зозуля. “Тут колесо так крутиться, — пояснює Ліхтаренко, — одних даве, аа другі проскакують!”.
Поряд з образами експлуататорів драматург змалював постаті інтелігенції – помішика Золотницького, вчителя Калиновича та дочку Пузиря Соню. Ніхто з них не поділяє власницьких прагнень Пузиря, але й ніхто не робить спроби якось зупинити “хазяйське колесо” чи бодай загальмувати його шалений біг. Золотницький – частий гість в оселі Пузиря – робить кілька спроб порозумітися з “хазяїном” на економічному , культурному або моральному грунті, однак всі ці спроби не мали успіху. Соня наважилася одного разу заступитися за наймитів, просила батька, щоб випікали для них кращий хліб, аде становище робітників не змінилося на краще, хоч хліб справді стали давати трохи кращий. Калинович, на якого Пузир дивиться як на “учителишку”, взагалі не втручається у справи батька своєї нареченої. Драматург показав нездатність цієї інтелігенції протидіяти навальному наступові капіталізму на село, її безсилля в боротьбі не тільки з хижаками типу Пузиря, а навіть з його прислужниками.
У комедії “Хазяїн” драматург зробив спробу відобразити боротьбу обдуреного й експлуатованого наймитства з визискувачами. На початку другої дії він подає сцену бунту наймитів, ще не організованих і не досить рішучих, але свідомих того, що гуртом все ж легше боротися з хазяїном, ніж наодинці. Отже, поруч з показом зростання “чумазого” Карпенко – Карий показав і перші зародки боротьби спролетаризованих селян з визискувачами.
Глибокий знавець життя українського села і зокрема побуту його глитайської верхівки, Карпенко – Карий зумів показати суперечності породжених пореформеною добою явищ. Драматург дуже своєчасно і дошкульно висміяв глитайські ідеали, показав нікчемність і моральне убозтвотих “ чумазих”, що зустрічали новий , ХХ вік з надією бути господарями життя.
Понад вісім десятиліть, що відділяють нас від часу створення невмирущих п,єс І. Карпенка – Карого ( помер драматург 15 вересня 1907 року), показали, що його драматургічна спадщина не втратила ні пізнавального, ні ідейно-виховного значення.