Ольга Кобилянська. Повість «Людина». Скорочено.

Ольга Кобилянська

Повість «Людина»Скорочено

Повість з жіночого життя

Пан Епамінондас Ляуфлер був лісовим радником. Мав чотирьох доньок та одного сина, якого любив несказанно, — Герман-Євген-Сидор Ляуфлер. Син не хотів учитися, став «отрутою» для цілого класу, був упрямий і злий. Дочки були гарні, знали французьку мову та музику, ґаздівство розуміли. Але клопоту завдавали Олена та Ірина. Особливо Олена: вела розмови, сперечалася з чоловіками про соціалізм, натуралізм, дарвінізм, жіноче питання, робітницьке, про рівноправність між чоловіком і жінкою. Наче тінь за нею підіймалася й Ірина. Десь-колись прилучився до них медик Стефан Лієвич. Пані радникова ненавиділа його за його розмови.Був вечір після Великодня. З хатини вийшли Олена і Лієвич. Він говорить, що мусить від’їхати на 2 роки. Говорять про кохання один до одного. Олена говорить, що  ніхто її не присилує вийти заміж: «Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти?» «Бо ти також людина…» — відповів юнак.

Герман-Євген-Сидор все гірше навчається. Батько скаженів і був ладен його роздерти. Пішов незабаром до військової служби, і почали приходити батькові векселя (боргові документи). Радник почав частіше пити.

Минуло вже три роки.  Одного разу старий майор сказав батькові, щоб видали Олену за К. – це славна партія, судовий ад’юнк. А якщо не хоче, треба змусити, щоб її родина не терпіла убожества. Говорить, що Лієвич помер від тифу.

Доктор (друг радника) говорить з Оленою. Вона починає палити. Побіліла, коли дізналася, що за борги батька звільнили зі служби. Олена сказала, що буде заробляти гроші і ділитися з родичами, але заміж без кохання не піде.

Доктор: «Біда ломить і залізо, а ви лиш людина…» «Ніколи, пане докторе, — відповіла… — Власне для того, що я людина».

Пан і пані говорять про те, що від бідності їх має врятувати одруження Олени. Олена пише ноти за гроші. Батько кричить за це. Вона говорить, що буде сама на себе заробляти, а заміж за К…го не піде. «…Невдячна  гадюко!» — говорить радник.

Олена пішла до своєї старої вчительки Маргарети С., яка стала їй подругою. Розповіла про все, говорить, що К. – егоїст, холодна людина, і що не піде за нього, що краще вмерти. Маргарета говорить, що треба вступити в «розумне подружжя», що світ висміє її, довідавшись, що відмовила К…, бо не любила!…

Герман-Євген-Сидор покохав жидівку. Але вона холодно й рішуче відмовила йому –  він вистрелив собі в лоб.

Радника усунули зі служби.

З чотирьох доньок найстарша та Ірина замужні. Перша вийшла заміж за багатого і старого, проживала безжурно далеко від родичів. Олена мала її прохати дати в оренду двір із землею, що належав її чоловіку. Незабаром переїхали вони в село –  і почалося нове життя.

Уже п’ятий рік живуть на селі. Поля приносять мало доходу. Пан постійно п’є. Олена управляє господарством, на її плечах спочивав гаразд  цілої родини. Два роки проживала з ними Ірина (вже вдова). Наймолодшу сестру Геню старша теж відправила додому (до цього жила у неї).

Прийшов лист від старшої сестри, що продає обійстя. Новий властитель написав, що, як скінчиться рік, відбире поля і стане сам ґаздувати. Думала бідна дівчина, як врятувати родину. Ходила гуляла і її ніби причарувало сусіднє село. Одного разу показався візок, там їхав лісничий – гарний чоловік, 29 років, звали – Фельс. Розмовляли, запропонував через 4 дні поїхати разом до міста. Після поїздки Олена просила його приходити до них. Вона з того часу стала сумною, мовчазною.

Олена вирішила стати дружиною Фельса. Вона мусить віднайти у ньому щось таке, щоб її до нього притягало.

Він приїздив і забирав усіх на прогулянку.

Настав Великдень. Олена пішла в місто. «Тепер жила аби на те, щоби не вмерти…. Все здавалося для неї мертвим». По обіді зійшлися до них гості. Олена багато жартувала. Ірина зрозуміла навіщо все це робить сестра, Олена відповіла: «…вам усім треба пристановища…» Гості розходилися. Фельс обійняв Олену, її охопила відраза, але вона погодилася стати його дружиною. Говорить сестрі:

«… Врешті я була між вами найсильніша, то хрест нести припало мені» , «…Не буди в мені колишньої людини!»

Через місяць весілля. Запрошено всіх знайомих з околиці. Давня зарозумілість віджила наново в пані-радниці. Ірина була неначе на похоронах.

Олена заховалася в кутку і читала листи. Взяла останнього, розгорнула. Це був останній лист від Стефана Лієвича (писав уже хворий), перечитала його і розірвала. Увійшов Фельс, у неї було лише почуття ненависті чи то до себе, чи до нього. «…І чим вона оправдається? Що вона людина?..»

Несамовито засміялася. Фельс підвів її, притис до грудей. «-Ха-ха-ха! Ти плачеш, Олено? Ну, звичайно, як усі дівчата перед шлюбом!..»

1891. Село Димка, на Буковині.

Тести для самоперевірки по тексту  повісті «Людина» Ольги Кобилянської знаходяться тут!