Іван Семенович Нечуй-Левицький
Повість «Микола Джеря» скорочено
Село Вербівка. У кінці села, коло самої Раставиці, стояла хата старого Петра Джері. За хатою, під старою грушею спав молодий парубок. «Чорне волосся на голові, чорні рівні брови дуже виразно блищали на білій свиті. Запалене лице було гарне, але дуже молоде…» То був Микола Джеря. Всі дівчата на селі водили очима слідком за ним. Крізь сон він почув, що якась дівчина співає пісню. Микола прокинувся, побачив дівчину, яка брала воду з Раставиці й співала, «… тонкий стан, сорочка з товстого полотна, червоне намисто на шиї.., лице з чорними бровами…». Дівчина була не вербівська. Микола пішов до хати, але ті чорні брови не сходили в його з думки.
У дворі на призьбі сиділа мати Маруся Джериха, «… вже немолода молодиця, бліда, з темними очима, з сухорлявим лицем…» . Поруч сиділи чотири молодиці та перебирали всіх дівчат на селі, спинилися на Варці – дочка вербівського багатиря, молода й моторна.
У той час затупотів кінь. Це був осавула. Він їздив по кутку і загадував на панщину.
Вечірнє сонце заглянуло у вікно. На полиці стояли Миколині книжки: граматика, псалтир. «Микола вчився читати з великою охотою…». Мати знову почала мову про багатирку Варку: «Пошлемо, сину, восени старостів до Варки. В її батька є воли й корови, а в Варки чорні брови. Чого ж тобі більше треба?» На це син відповів: «Хто його зна, як воно буде».
«У хату ввійшов старий Джеря, високий, тонкий, з сивуватими довгими вусами, з нужденним блідим лицем та смутними очима. Тяжка праця дуже зарані зігнула його стан. Глибокі зморшки на щоках, на лобі, поморщена темна потилиця од гарячого сонця, грубі руки… На лівій руці всі пальці трусилися навіть тоді, як він спав…». Сім’я сіла вечеряти.
На вигоні під вербами збиралася вулиця. Дівчата розмовляли про дівчину з присілка, яка найнялася до Кавунів. Микола здогадався про кого це. Але вона не вийшла на вулицю.
Наступного дня Микола пішов на панський лан понад річкою. Він наздогнав дівчат, що йшли попереду, і пізнав ту дівчину, «…її гнучкий стан, чорні брови, широкий лоб, кругле лице і дві товсті коси кругом голови… у неї були темні, як терен, очі і довгі чорні вії… На дівчині була дуже бідна одежа…».
Звали її Нимидора. «Піп був сердитий на її неслухняного батька й надавав дітям таких іменів…». Тій дівчині піп дав ймення Минодора, а люди на селі звали її Нимидорою.
На полі Микола почав розмовляти з Нимидорою. Та йому розповіла, що родом з присілка Скрипчинців. Мати вмерла, коли вона була маленькою, згодом і батько. Її взяв до себе дядько. Дядина була дуже лютою до неї, жалувала лише своїх малих дітей. Як стала дівкою, то найнялася за наймичку до багатого чоловіка. Хазяїни були добрі, та не було вільного часу – робота та робота. Три роки служила в того чоловіка, ще й на весіллі його старшої доньки за дружку була. Тепер у Кавунів у наймах. «Кавун чоловік добрий, та зате Кавуниха дуже лиха».
У суботу ввечері Нимидора вийшла на вулицю, там її чекав Микола. «Їй стало так легко, гарно, наче вона вдруге на світ народилась».
«Настала осінь. Пан оповістив, щоб весілля справляли на селі заразом в одну неділю». Батьки почали вговорювати Миколу слати старостів до Варки. Але він сказав про Нимидору. Батьки не погоджувалися, але сталося так, як бажав син. Джеря з сином пішли до скрипчинського пана просити, щоб він згодився пустити Нимидору з села. Пан сказав, що пустить тоді, як з Вербівки яка-небудь дівка вийде заміж у Скрипчинці.
На щастя, один скрипчинський парубок посватав вербівську дівчину. Вся сім’я у Джериній хаті наче ожила. Готувалися до весілля, яке мали справляти у Нимидориного дядька. Микола просив батька відіслати туди кілька відер горілки.
У неділю після вінчання пішли до Джері. «Як угледіла її Джериха, як побачила її рум’яне лице, високий зріст, то забула навіть на той час про багатирку Варку».
Другого дня не було й панщини. Все село гуляло на весіллях. У Джериній хаті цілий день грали музики, цілий день пили та закушували.
Ввечері попід дворами їздив осавула на коні і загадував усім на панщину. Всі почали розходитися, хата спорожніла.
Ввечері Джериха і Нимидора кинулись прибирати у хаті. «Нимидора поралася у чужій хаті проворно, та якось незручно . У високому очіпку, у… здоровій хустці на голові, вона стала молодицею ще вища й показ ніша… В тихої й доброї свекрухи десь узялися гостренькі пазурі та й висунулись, наче з м’яких котячих лапок ». Тільки Нимидора була щаслива: вона ніби знайшла свою рідну матір, свого батька, хату…
Наступного дня вся сім’я вийшла на панщину. Микола глянув на незліченні скирти і спитав у батька: «Нащо то одному чоловікові так багато хліба?.. Чи вже ж він поїсть оце все?»
Миколі тепер бажалося, щоб вони з Нимидорою були щасливими та заможними, та працювали на себе. На поле виїхав і сам пан Бжозовський.
Ввечері Нимидора з Джерихою принесли одважене панське прядиво. Кожній молодиці, навіть дівчинці пани давали прясти на зиму по дві півмітки. Як не ставало прядива, то молодиці мусили докладати свого.
Микола з батьком одбули три дні панщини, а на четвертий пішли жати своє жито. Микола зустрівся з людьми і тих намовив жати своє. Але до них вже мчався осавула. Він замахнувся на Миколу нагайкою. Парубок підняв серп угору. Осавула поїхав на панський лан. Коли це на полі з’явився пан Бжозовський на коні, а за ним осавула.
Всі люди стояли як укопані. Пан кинувся до Миколи й почав бити його батогом, та звелів ввечері привести їх усіх на економію. Там їх вибили різками, навіть старого Джерю. Микола вийшов за панський двір і, обернувшись, люто показав кулак.
Вночі Микола й Нимидора пішли жати своє жито.
Од того часу пан мав на прикметі Миколу й звав його бунтарем. «Сам Микола дуже змінився: бувши парубком він сміливо дивився всім у вічі, був веселий,.. любив часом пожартувати; тепер він похнюпив голову, рідко сміявся… Він зненавидів свого пана».
Восени Нимидора мала вже дочку Любку.
Настав великий піст. Одного вечора старий Джеря прийшов з панщини й зваливсь: «в його нічого не боліло, але уся його сила хто його зна де й ділась… Важка робота виссала в його… усю кров». Пролежав він тиждень.
У чистий четвер Джеря вмер, та все наказував синові не чіпати осавулу та пана.
Мати говорила синову піти до Києва, на що той відповів: «Не піду… Коли є той Бог на світі, то він бог панський, а не мужичий, бо все добро оддав панам, а нам не дав нічого… »
Настали жнива. Микола знову намовляв людей іти збирати свій хліб з поля. Осавула розказав панові, що Микола знову бунтує народ. Бжозовський нахвалявся оддати Миколу в москалі.
«Микола був вже не молодий хлопець, а чоловік з довгими вусами, з міцним станом, широкими плечима та міцними руками».
Бжозовський зібрав людей і сказав, що дасть жати за сніп, але давав дуже малий сніп. Микола не втерпів і сказав панові, що люди підуть жати до графа, за ним обізвався і Петро Кавун. На це пан відповів, що усіх бунтарів-хазяїнів оддасть у москалі. Він прогнав Миколу й Кавуна, одначе поступився громаді більшим снопом.
«Пан зненавидів Миколу, бо вгадував у його гордих, сміливих карих очах велику ненависть до себе».
Микола з чоловіками постановили втікати з села на далекі сахарні, поки мине некрутчина.
Тим часом трапилася така подія. Кавун заколов кабана. Осавулиха навідалася до них і вхопила під полу два шматка сала. Кавуниха побачила, витрусила сало й наробила галасу на весь куток. Збіглися люди. Микола почав кричать, що злодійку треба повести по селу з музиками. Він порізав сало на шматки, нанизав їх на мотузок і почепив осавулисі на шию, — та й повели по селу.
Коли осавула дізнався, то пішов до пана та понабріхував на всіх, особливо на Джерю та Кавуна. Вони довідалися про це, підстерегли осавулу та побили його. Осавула знову пішов до пана, а той постановив — оддають Миколу, Кавуна та їх однодумців якнайшвидше у москалі.
Вони постановили цієї ж ночі тікати. Микола говорить Нимидорі: «Я не навіки тебе покидаю; я зароблю грошей і знов вернуся». «Не плач, Нимидоро! В мене серце запеклося і без твоїх сліз. Мене нужда ізсушила, ізв’ялила, як холодний вітер билину в полі…».
Микола з товаришами мандрував із села. Раптом в селі бовкнув дзвін, вони обернулися й побачили, що горить панський тік. «Отак і треба нашому панові!» — говорять чоловіки.
Вони помандрували на сахарні в Канівщину, у Стеблів. Побачили білу, високу фабрику. Микола з товаришами прийшли в контору, де сиділи директор та писарі. Він не спитав їх про паспорти, позаписував їх: Микола – Іван Грищенко, Кавун – Панасенко.
Одного дня вбіг у казарму Кавун і крикнув до Миколи: «Тікаймо!.. Я йшов з міста… і бачив свого пана Бжозовського». Микола вирішив перед тим як тікати провчити пана, «… вліземо в кімнату та дамо йому стільки стусанів і різок…». Так і зробили.
«Як той звір кидається на тваряку, так кинувся Микола на Бжозовського ліжко… Бжозовський звився, як уж, та й шмигнув просто в двері…». Бурлаки знайшли в прихожій долі осавулу. «Кавун накинув йому на голову свиту… осавула тільки харчав…».
Бурлаки зникли. «Йдучи шляхом,.. вони все бідкались, що їм не вдалось добре оддячить своєму панові».
Прийшли на Черкащину. Зайшли до убогої молодиці на ніч. Зранку пішли до сахарень. Там посесор був єврей, Абрам Мойсейович Бродовський. Бурлаки пішли до казарм, які були ще «поганші», ніж на стеблівській сахарні. Посідали обідати. «…В борщі була сама за себе ботвина та квас; подекуди тільки плавали таргани замість м’яса… Каша була з тухлого пшона…»
Минув місяць. Була неділя. Бурлаки пішли до шинку і з горя пропили мало не всі свої гроші. «Музики заграли і Микола пішов садить гопака. Той гопак був страшним; здавалося, ніби сам сатана вирвався з пекла на волю. Його темні очі ніби горіли.., а волосся розпатлалося; бліде лице почорніло і неначе посатаніло. То був не молодий Микола з тонким станом, з веселим лицем; то був бурлака, що був ладен пити й гуляти хоч на весь день».
Настала зима. По всіх казармах пішла пошесть. Люди слабіли і вмирали. «…Вербівські бурлаки ждали… доки трохи протряхне надворі. Вони задумали тікати далі, на херсонські степи». Несподівано заслаб Кавун і незабаром помер. Перед смертю сказав: «… Як вернетесь у Вербівку, то кланяйтесь жінці та кажіть, нехай мене не жде й не сподівається в гості».
«Микола почув, що на його голові волосся піднімається вгору. І ніколи йому так не хотілося вернутись у свою хату до своєї Нимидори: йому забажалось хоч побачитись, хоч поговорити на одну хвилину, — та пан був живий».
Бурлаки помандрували на херсонські степи. Одного вечора зустріли чоловіка, який теж утік від пана і вже не один рік блукає по степах. Він пропонує йти на Басарабію. «Всі рушили за ватажком Андрієм Корчакою».
На Басарабії не було такої панщини, як на Україні. Басарабські пани охоче приймали на свої землі українських утікачів. У церковних метриках та поліцейських книгах були позаписувані якісь невмираючі люди: «…вони ніколи не вмирали, бо на їх місце зараз записували нових українських утікачів і давали їм прізвища записаних в книгах небіжчиків». «Пристав записав Миколу батьком – Іваном Посмітюхом, а других бурлаків … його братами та синами» та видав їм пашпорти.
Вони пристали до однієї рибальської ватаги ловити рибу. Отаманом був Іван Ковбаненко.
Одного дня рибалки попливли човном і спинилися коло села. Отаман з ватагою пішов додому через село. Це була Акерманщина.
Отаманова хата стояла на хуторі. Була чимала, з великими вікнами. З хати вибігла отаманова жінка, вже немолода, але проворна. З матір’ю вийшла й молода дівчина: то була його дочка Мокрина, «… тонка й висока, як тополя, з тонким рівним станом, з маленькими руками, які має полтавське жіноцтво… Лице було довгасте, тонкі чорні брови чорніли, як шовкові шнурочки; блискучі карі очі чорніли, як терен; повні губи червоніли, як вишня в зеленому листі; на щоках до самих висків грав рум’янець». Хазяйка винесла рибалкам вечерю.
Мокрина закохалася в Миколу. А рибалки продражнили його Смутком, бо він завжди був смутний. Дума про Нимидору не виходила з голови.
Настало літо. Мокрина «… все трохи ніби чіплялася до Миколи. Це залицяння усім кинулося в очі, навіть батькові».
Рибалки заробили грошей та вирішили погуляти. Пили два дні. Корчака з двома вербівськими бурлаками зостався в городі й обікрав одну жирівку (срібні ложки, ліхтарі та 10 карбованців). Становий готувався тієї ж ночі набігти на ватагу й половити всіх бурлак. Бурлаки розбіглися. Микола сів у човен і поплив у море. Мокрина возить йому їжу та воду, зізнається в коханні та одного разу цілує його. Миколі «…було й жалко молодої дівчини,.. гарячого кохання; але в його ніяк не повертався язик признатись, що він жонатий і вже має дочку». Але батько їй сказав про це. «І жаль, і горе, і кохання – все зараз піднялося в її душі і неначе затопило всю її душу слізьми…»
Микола повернувся до ватаги. Знову почали ловити рибу. Думка вернутися додому, до жінки та дочки одбивала в його охоту завести оселю й знову пхнула в бурлацтво.
Отаман полюбив Миколу й настановив його за свого помічника. А Мокрина все ждала й сподівалася чогось.
Після того, як Микола покинув Нимидору, вона все плакала, їй здавалося ніби той увійшов у ворота. Джериха повезла її в монастир. З церкви Нимидора вийшла спокійніша.
Через десять років стара Джериха вмерла. Нимидора плакала за нею, як за рідною матір’ю. Любка ж росла, як у садку вишня. Вона була дуже схожа з лиця на Нимидору.
Нимидору тепер було не впізнати, «…стала бліда та худа; тільки один рівний стан не зігнувсь навіть од важкої роботи. Нимидору ізсушила, ізв’ялила нужда…». «Любку посватав гарний парубок, Олекса Чабаненко». Нимидора справила сирітське весілля, без батька, і прийняла зятя в прийми у свою хату.
Минуло вже двадцять років, як пішов Микола. Настала весна. У народі пішла чутка про волю. Нимидора прохала у Господа лише дочекатися Миколу та попрощатися з ним. «Вже її насилу ноги носили. Вона зсохла, зв’яла; лице поморщилось і потемніло; тільки темні очі блищали між жовтими зморшками».
Через тиждень Нимидора лягла і більше не вставала. Вона все прислухалася, чи не йде Микола. Але вона не побачила його навіть перед смертю. Поховали Нимидору разом з її тещею та тестем.
Микола вже служив забродчиком в Ковбаненковій ватазі. Мокрина довго його любила й вийшла заміж аж через кілька років, тоді «як покохало її серце і Микола покинув Ковбаненка».
Микола трохи не побив отамана, бо той давав їм холодну вечерю, а потім «…забрав свої манатки й пристав до другої ватаги». Незабаром вони знову помирилися й Микола повернувся. Він поставив собі землянку, почав навіть хазяйнувати.
Несподівано на Ковбаненків курінь налетів становий, похапав верхівців (Миколу теж), їх посадили в тюрму. Бжозовський поїхав до Акермана і подав прошення в суд.
Перед судом стояло десять чоловік – бурлак. Але то не були ті обідрані, замлілі бурлаки, які бувають на український сахарнях. Це стояли здорові високі люди, повбирані в гарний одяг. «Між усіма бурлаками виділявся Микола своїм зростом,, рівним станом і гордим, сміливим поглядом. Його не зігнула недоля… Його брови і вуса чорніли, а голова вже ніби снігом припала… Він стояв високий та поставний чолов’яга з дужими руками… З-під густих брів блищали невеликі темні горді очі. Вид у його був сміливий… одкритий…
«Бурлаки стояли ні живі ні мертві; одначе ні один з них не йняв судді віри…». Вони продали все, що мали, і весною вирушили додому. Залишилися тільки ті, що «поженилися вдруге при живих жінках».
Прийшли бурлаки до Вербівки. «Село розрослось понад Раставицею». Коли Миколі сказали, що Нимидора минулого року померла, то він «…тільки й примітив, що Вербівка закрутилась перед ним; була зелена, потім стала жовта, а потім ніби вкрилась туманом, а потім він уже і не бачив її за слізьми..»
Микола прийшов до воріт, перейшов двір і ввійшов у хату. «Молодиця поралася коло печі, а чоловік стояв коло стола». Вона була ніби Нимидорина сестра, дуже схожа. Микола назвався батьком. У серці Любки «…не зворушилось ні крихти жалю дочки за батьком». Перед нею стояв зовсім чужий чоловік. Вона повела батька на кладовище, показала могилу Нимидори.
Микола залишився жити у дочки. Тиждень він запивав своє бурлацтво. Купив коня з візком і почав хазяйнувати. На селі вже були нові порядки: завели волость, головою обрали багатого чоловіка й поклали йому плату на рік 200 карбованців. Одного разу голова послав до Миколи десяцького, щоб він дав коня. Микола відповів: «Нехай голова дає свої коні або пошле до своєї рідні… Голова краде наші гроші, а ми мовчимо… Скиньмо його!»
У шинку жид не долив йому горілки, Микола сказав: «…Ти думаєш, ми не знаємо, скільки відер ти дав на могорич голові..», погрожував йому.
Громада зібралась у волость та загула. Багатого голову скинули й обрали чередника за голову. Всі шинки пооднімали од жида й оддали двом вербівським чоловікам.
Тим часом почали наділяти землю селянам. Одна гора припала Джері та його зятеві.. там був і садок, де стояла пасіка Джериного батька.
Микола знову бунтує людей, говорить: «…За що ми будемо платить гроші? Чи за ті лисі гори! Як пан собі схоче, а я не хочу брать того поля, не буду навіть цього літа сіяти на йому хліба; а хто посіє хліб, той буде зрадник громаді». Громада й не сіяла того року. Миколу посадили та незабаром випустили, а комісія розібрала діло селян та наділила їх кращою землею.
До кінця свого життя Джеря йшов проти панів та жидів: так вони багато нашкодили йому і скривдили його, занапастивши вік. Часто згадував Нимидору.
Був літній вечір. Старий Джеря сидів у своїй пасіці з малими онуками. Вже й сонце зайшло, а дід усе розказував, а діти все слухали.
Іван Семенович Нечуй-Левицький повість Микола Джеря скорочено
Десерт на сьогодні — декілька кумедніх кадрів з гри під назвою пейнтбол: