1907-1944
Господь багатий нас благословив
Дарами, що нікому не відняті:
Любов і творчість, туга і пориви,
Відвага і вогонь самопосвяті!
У XX столітті українська поезія досягла світових вершин. І в цьому значна заслуга Олега Ольжича.
Олег Ольжич (один із псевдонімів Олега Кандиби) народився 8 липня 1907 р. в м.Житомирі. Його батько — відомий український поет Олександр Олесь, мати — вчителька Віра Свадковська, в жилах якої текла українська, білоруська, грецька кров. Їх сина Олега, який вже змалку відрізнявся особливими здібностями, можна було б назвати улюбленцем долі. Виключні таланти могли забезпечити йому блискуче майбутнє вченого-археолога (яким, власне, він і став) і видатного українського поета. Але доля обрала його для іншого — для боротьби за свободу України.
Шкільну освіту Олег Ольжич отримав у Пущі-Водиці під Києвом, куди переїхала сім’я у 1909 р. У 1918 р. в муках народжується Українська держава. Під час військових негараздів в 1919р. батько Ольжича виїжджає в Будапешт як аташе з питань культури Української Народної Республіки.
До 16 років Ольжич жив на Україні, був свідком великих і драматичних подій. Не раз він з хвилюванням згадував рідний Житомир і шкільне навчання в Пущі-Води під Києвом. Його мати, Віра Антонівна, говорила, що коли чоловік виїхав за кордон, вони з Олегом бідували. Олег часто ходив у далекі села вимінювати за різні речі картоплю та борошно. Іноді в сніг і холод ніс на плечах важкий мішок, щоб прогодуватися під час післяреволюційної розрухи. Незважаючи на негаразди, він охоче й напружено вчився, був дуже здібним. Батько не без гордості говорив, що Олег ще дитиною чудово малював і виявляв здібності до музики, граючи на піаніно та скрипці. «Ви звернули увагу на його пальці? Його руки — це руки віртуоза!» Олесь сяяв, коли говорив про свого сина. Ще дитиною Олег Ольжич написав п’єску на три дії про козацькі часи і сам її обробив. П’ятнадцятирічним хлопчиком у 1923 р. Ольжич вирушив з матір’ю до Берліна, де тоді перебував його батько, який служив повпредом УНР у Будапешті. Незабаром сім’я Кандиб переїхала з Берліна до Праги, а потім оселилася в Гірських Черношіцах (поблизу Праги).
У 1924 р., здавши успішно екзамени на атестат зрілості в середній школі, Олег Ольжич вступає на філософський факультет Карлового університету прославленого, де слухає лекції та бере участь у семінарах Любомира Нідерле, Альбіна Стійкого, Антона Матейчика і інших чеських учених. Згідно його автобіографії, яка знаходиться в архівах Карлового університету, головними предметами його навчання були доісторична археологія та історія мистецтва. Одночасно Ольжич, як і багато інших українських студентів Карлового університету, здобував освіту в Українському Вільному Університеті в Празі, дипломи якого визнавалися тоді не тільки в Радянській Україні, а й у всій Європі. Там він слухав лекції відомого археолога Вадима Щербаківського (1876-1957 рр..), історика мистецтва Дмитра Антоновича (1877-1945 рр..), істориків Дмитра Дорошенка (1882-1951 рр..) та Василя Бєднова (1874-1935 рр..).
Ще студентом Ольжич полюбив прогулянки на природі і подорожі. «Природа і людина, — згадує Влас Самчук, — гармоніювали в системі його космосу. Тому він любив мандри і природу. Збере, бувало, свою, як він говорив, банду (він мав на увазі коло друзів), і вони відправляються пішки або поїздом оглядати якусь місцевість. Подорожі були його улюбленим видом спорту. Одного разу влітку з товаришем вони об’їхали велосипедом мало не всю Німеччину, а такі місця, як наші Карпати, були відомі йому досконально».
У 30-х роках Ольжич був у Празі головним організатором різних свят, ювілеїв, літературних вечорів. Зазвичай ставив програми з відповідним репертуаром, запрошував виконавців, займався повним забезпеченням заходів і піклувався про підтримку належного настрою. Деякий час керував студентським авангардним театром.
Влітку 1929р. Ольжич захистив у Карловому університеті докторську дисертацію на тему «Неолітична розписна кераміка Галичини». Вона базувалася на дослідженні трипільської кераміки, яка зберігалася у Львівських та Краківських музеях, а також на багатій різномовній літературі. Кандиба першим запропонував правильні типологічні ряди форм і орнаментів, що дали можливість знайти аналогії з українською розписною керамікою і створити її загальну класифікацію.
Негайно після захисту Кандиба-Ольжич за пропозицією професора В. Щербаківського був прийнятий асистентом на кафедру археології Українського Вільного Університету. Це, а також робота в археологічному відділі Чеського національного музею в Празі (1926-1932 рр..) повністю відповідало його науковим інтересам. Досвід вченого-археолога він здобував у різних експедиціях, а також працюючи в музеях Чехословаччини, Галичини, Югославії, Австрії і т.д. Участь у міжнародних симпозіумах і конференціях, а також безпосередня робота на розкопках поставили його в перші ряди фахівців з слов’янської археології. Свідченням цього були лекції, які він читав на різних кафедрах Гарвардського університету. Піклуючись про організацію українського наукового життя за кордоном, він разом з іншими вченими засновує Український науковий інститут Америки. Під редакцією доктора О.Ольжича в 1939 р. у Празі вийшла збірка наукових робіт цього інституту, що містив праці з різних галузей науки, що свідчило про всебічні інтереси О. Ольжича. Свої дослідження з археології він публікував в українських, чеських, німецьких, югославських та англійських виданнях. Деякі з них не втратили наукового значення і донині. Таким чином, перш ніж стати поетом, О. Кандиба-Ольжич був відомим археологом. Можна з упевненістю сказати, що при відповідних умовах з нього виріс би вчений світового рівня.
Дивно, але першим солідним друкованим твором Ольжича—літератора стала дитяча розповідь «Рудько», видана у Празі в 1928 р. під псевдонімом О. Лелека. Ще одна його назва — «Життєпис одного півня» — невипадково: цілком серйозно, в манері художнього реалізму описує автор пригоди і лицарські поєдинки півня Рудько, а разом з ним і життя інших мешканців подвір’я — собаки Сірко, кота Кирила, дурних качок, пихатих і войовничих індиків і т. д. Можна лише шкодувати, що Ольжич, так любив природу і тварин, у жанрі дитячої літератури більше не творив. Найбільше його цікавила тоді наука. Крім псевдонімів О. Ольжич, О. Лелека, Олег Кандиба використовував також М. Заточний, Д. Кардаш, К. Костянтин. В поезії переважав О, Ольжич.
Можна припустити, що поетичний талант він успадкував від батька, хоча шляхом його поетики свідомо не пішов. На те було багато причин і насамперед — розходження смаків поколінь. Впливала і духовна атмосфера навколишнього середовища, найчастіше ділова і наукова. Поезія квіточок і інших атрибутів розслабленої лірики була чужа вольовій натурі, яку він в собі виховував. Знайомство з Є. Маланюком, Л. Мосендзом, Ю. Клена та іншими кращими поетами української діаспори ще більше відвертав його від сентименталізму, направляло до поезії дії, духовної енергії, інтелектуальної та вольової, здатної виховувати цілісну натуру, сильний характер. Ще більше підсилили ці тенденції археологічні поїздки до Галичини, яка в міжвоєнний період перебувала під владою Польщі. У відповідь на терор пілсудчиків там виникло революційне підпілля. Сформоване в кінці 20-х років в окрему організацію, воно було спрямоване на захист прав українського народу на західноукраїнських землях, до яких, крім Галичини, належали Буковина, яка перебувала під гнітом румунських бояр, і Закарпаття, що входило до Чехословаччини. Революційна поезія того часу визначалася крилатою фразою: «Польським аспідскім терором горить вся Галичина».
У 1929 р. Ольжич стає чинним членом Організації українських націоналістів. Познайомившись в 1936 р. з головою проводу Євгеном Коновальцем, без роздумів стає його соратником. Як керівник культурної реферантури ОУН, Олег Ольжич ідеологічно і філософськи обгрунтував роль героїчної свідомості в національно-визвольній боротьбі за свободу і незалежність України. Український народ повинен стати господарем своєї землі, а для цього необхідно створити самостійну державу, яке звільнить українця і врятує український народ.
Ольжич стає одним з найбільш активних членів ОУН, згодом — заступником голови проводу. За дорученням цієї політичної організації він брав участь у проголошенні демократичної Карпатської України, очолюваної А. Волошиним і знищеної 14-15 березня 1939 угорськими фашистами у змові з Гітлером. Поет навіть потрапив до хортицької в’язниці. Складну і напружену атмосферу галицького революційного підпілля Ольжич увічнив у поемі «Городок 1932». Все, що відбувалося в міжвоєнний період на західноукраїнських землях і особливо в Галичині, відбивалося в його поезії.
Хоча перша його збірка «Рінь» (1935 р.) була, так би мовити, аполітичною. В ній переважали мотиви праісторії людства, античної Греції та Риму, що відображали не тільки ерудицію, а й інтуїцію вченого-археолога та історика. Для поета не так важлива зовнішня декорація давніх епох і культур, як їх духовність, ріст і розвиток людини, її соціальна суть, мораль. Він скупими словами і без емоцій переносить нас із музейного залу в древню епоху слов’янських племен, які не тільки займалися землеробством, але і вміли захищати свою землю.
Найвиразніше проявив Ольжич своє історичне мислення у вірші «Був же вік золотий». У дусі Овідіевих «змін» поет виклав коротку характеристику чотирьох основних епох людської історії.
Зникали тисячолітні цінності, але людський рід розвивався далі, виходив на поєдинок «в бою із самим собою», навчався «розрізняти погане і хороше», мале і велике. Позитивно розуміючи діалектику людського розвитку, поет приходить до неминучості безперервної зміни явищ і процесів природи, а з нею і всього людства.
Паралельно з творчою діяльністю Олег Ольжич завзято займається улюбленою справою всього життя — археологією. У 1937 р. в Лейпцігу виходить його наукова робота «Старша група розписної кераміки Галичини». На запрошення Міжуніверситетського інституту в Римі він веде археологічні дослідження і перекладає твори української літератури на італійську мову. Вже відомим фахівцем він їде в 1939 р. в США і в Гарвардському університеті проводить заняття з американськими студентами, активно друкується в тамтешніх журналах. Організовує наукове життя діаспори, редагуючи «Збірник українського наукового інституту в Америці». Діаспора не забула Олега Ольжича: у штаті Пенсільванія зусиллями українців йому поставлено пам’ятник.
Друга збірка поета — «Вежі» (1940 р.) метафоричністю своєї назви визначає вершини духовності, яка породжує енергійне рішення і дію, закликає до героїзму. Поняття героїзму у Ольжича включає не одну лише чесноту, а й потужний духовний заряд, здатний оновити та морально оздоровити світ покори і рабства. Збірник повністю присвячений революційній боротьбі за незалежність рідної країни.
Цикл «Невідомома воїна» (1935 р.) композиційно становить другу частину «Веж», ідейно і тематично поглиблює попередню поему і представляє собою поетичну історію галицького революційного підпілля. Тут перш за все засуджується угодовство лібералів, пасивно поглядають на пригнічення української Галичини:
Третя збірка Ольжича «Підзамче» (1946 р.) була видана вже після його трагічної смерті. Він ще встиг переглянути та підготувати її до друку, але з виданням не поспішав — був дуже вимогливий до себе і власної поезії. Це підкреслюють його найближчі друзі. Марія Антонович-Рудницька пише, що «Олег був настільки самокритичний, що ніколи не опублікував би, на його думку, неготові вірші. Спочатку сам старанно просіював всі надруковані і ненадруковані твори, потім довго радився зі знайомими. Часом влаштовували голосування — які з віршів гідні того, щоб увійти у збірку. Зазвичай ми просили додати той чи інший вірш,-але Олег був невблаганний. Єдине виключення він зробив, включивши «Ганнібал в Італії» на наполегливе прохання Марка Антоновича (сина історика Дмитра Антоновича. — Авт.). Але потім довго сумнівався і нарікав, що не треба було цього робити. Силою своєї поетичної уяви, фантазії він переносив тему вірша у сфери антропології, археології, геології різних періодів. Допомагала широка зацікавленість і знання всіх цих наукових дисциплін. Він мав дуже тонку і чутливу інтуїцію. Часом в його суспільстві виникало дивне відчуття, ніби він читає ваші думки і в свою чергу хоче, щоб ви розуміли його з півслова або натяки. Здавалося, його обтяжували довгі і докладні пояснення. Притаманні Олегу скупість і стислість виразів переходили в його поезію ».
У «Підзамче» Ольжич досяг найбільшого артистизму, враховуючи, звичайно, і те, що він почав друкуватися вже зрілим поетом. Особливо близькі до неокласицизму такі вірші як «Шякунтала», «Сонна Венус», «Люкреція», «Данило» і т. д. В них відчуваються гармонія думки й почуття, урівноваженість духу, спокій.
У цілому про творчість Ольжича можна сказати, що це поезія високої культури, що вимагає від читача певної ерудиції, знання історії, філософії, мистецтва. Неокласицизм більшості віршів збірки «Підзамче» був навіяний також і декількома місяцями сімейного щастя. Ольжич влітку 1943 р. одружився з Катериною (Калиною) Білецькою, старшою дочкою професора Леоніда Білецького, яка згодом залишила про нього цінні спогади.
Кілька десятків віршів Ольжича, що не увійшли до збірки, залишилися в різних періодичних виданнях. Дещо, можливо, зберігається в рукописах. Стараннями друга поета Олеся Лащенка в 1956 р. у Нью-Йорку вийшло об’єднане видання трьох його збірок, з’явилися спогади про нього як археолога, бібліографія його робіт і т.п.
Віра в ідею — ось кредо Ольжича. Ця віра пульсує в кожній його позиції. Хоча, слід сказати, що він почасти навіть іронічно ставився до власних творів, та й взагалі не надавав особливого значення своїй літературній праці. Найголовнішою справою свого життя вважав не поезію, не науку, а боротьбу, діяльність професійного революціонера. Ця домінанта часто проступає в його віршах, а ще більше — в житті.
Наприкінці тридцятих років у житті Олега Кандиби-Ольжича відбувається корінний перелом. Літературна і наукова діяльність відходить на другий план. Псевдонім «Ольжич» змінюється підпільної кличкою «Кардаш».
Він вирішує, що треба залишити затишок кабінету, щоб йти «в рядах Веселих тридцять років Ждановського походу», а якщо доведеться, то в «сірій вмерти від шінелі гранати».
До початку війни Олег Кандиба-Ольжич вже не археолог і не поет — він борець.
У 1940 р. стався розкол ОУН. Ольжич, що належав до фракції мельниківців, під час Другої світової війни очолював відділи ОУН на Правобережжі України, зокрема в Києві, був одним із засновників Української національної ради (5 листопада 1941 р.), якою керував економіст М. Величківський. Оскільки рейхскомісаріат наприкінці 1941 р. заборонив діяльність ОУН, вона перейшла в підпілля, перебравшись до Львова.
У 1942 р. Ольжич-Кардаш разом з Оленою Телігою та Іваном Ірлявський приїжджає до Києва з патріотичною місією ОУН. У Києві він не тільки випускає газету «Наше слово», журнал «Литаври», а й керує підпільної боротьбою мельниківців проти окупантів. Один за одним гинуть товариші — Олена Теліга, Михайло Теліга, Іван Ірлявський, професор Бухало. Їх розстріляли в Бабиному Яру. 95% членів ОУН, які вирушили на схід похідними групами, були знищені на території «рейхскомісаріату України». Ольжич належав до тих, хто свідомо дивився смерті в очі і не відступав. Наприкінці травня 1944 у Львові його заарештувало гестапо і негайно перевезло через Берлін в Заксенхаузен — страшний концтабір, що поглинув понад 200 тисяч людей з усієї Європи. Відгороджений стіною, в Закеенхаузене існував секретний об’єкт Целенбау — барак-бункер, в якому тримали особливо небезпечних в’язнів. Там сиділи син Сталіна Яків Джугашвілі, французький міністр Рібо, колишній прем’єр-міністр Німеччини Лютер, головнокомандувач польської Армії кранової генерал Стефан Ровецкі-Грот, польський єпископ Владислав Гораль та багато інших відомих постатей. Там же знаходилися майже всі члени проводу ОУН з лідерами двох непримиренних крил С. Бандерою і А. Мельником. У Целенбау Ольжич сидів у камері № 14, де зазвичай знаходилися заковані в кайдани в’язні, приречені на смерть. Кайдани ці були прикуті ланцюгом до цементної підлоги. Ольжича часто брали на допити. У результаті страшних тортур, які застосовувало гестапо, він і помер 9 червня 1944 року. Коли звістка про смерть Олега Ольжича поширилася серед в’язнів, єпископ Владислав Гораль відслужив у своїй камері панахиду за упокій його душі, а в’язні різних національностей у своїх келіях-«одиночках» молилися — кожен на своїй мові — за загиблого.
Непохитну вірність ідеї, яка палала у нього все своє життя, він довів геройською смертю. Можна по-різному ставитися до творчості Ольжича, але кожнан чесна людина низько схилить голову над жертвою, яку приніс цей талановитий поет і вчений на вівтар своєї Батьківщини. Про смерть таких борців сказав болгарський поет Христо Ботев: «Кто за свободу життя віддав — той не вмирає».
Творча спадщина Олега Ольжича кількісно невелика, але значима своїм духовним зарядом, вона характеризується великим діапазоном тем і сюжетів, починаючи від доісторичних часів і закінчуючи сучасністю. Феномен цієї людини, поета і вченого слід розглядати лише в сукупності, у тісному зв’язку життя і творчості з його трагічною смертю. Сьогодні в Україні виходять книги з творами Олега Ольжича, поставлений біографічний фільм «Я камінь з Божої пращі», його ім’ям названо одну з київських вулиць. Ця видатна і трагічна постать заслуговує і увічнення його пам’яті меморіальною дошкою в Целенбау, де Ольжич був замучений. Інші народи вшанували своїх мучеників, повинні це зробити і українці.
Прикладом героїчної особистості і поета увійшов в історію української літератури Олег Ольжич. І зразком незламного борця за свободу свого народу ввійшов він в історію українського революційного руху.