І
Бачу, як ти виходиш з своєї гірської оселі й дивишся вниз.
— Терезо! — гукає тебе мати, а ти стоїш не озиваючись.
— Терезо!
А ти посміхаєшся комусь.
Вітер гуляє в Рудних горах. Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згір’ях, і облизане каміння сміється до сонця.— Терезо! Кого ти виглядаєш?
А ти здіймаєш руки, мов хочеш злетіти.
— Мамцю моя! Пан бог видать, кого я виглядаю! Високе небо над тобою гуде од вітру, мов блакитний дзвін.
II
Куди ти задивилась? У що заслухалась?
Було зимно і чужо, коли я постукав у твоє лісове вікно. Чув, що в хаті не сплять, але ніхто мені не відповідав. Там радились. З-за причілка било снігом і засипано мені очі. Білий вітер стугонів у порожнечі гір.
Я постукав ще раз. Обережно, так, наче й справді цей стук могли почути там, далеко внизу.
— Просім, хто ви?
Що мені казати? Хто ми?
— Свої,— кажу і не чую власного голосу. Третю добу замість вода ми їли сніг. — Свої,— хриплю я щосили.
Тоді в хаті задзвеніло, мовби сонячний промінь зламався об шибку.
— Мамо, то руські!
Боязко й недовірливо відчинилися двері. Я зайшов до кімнати, тримаючи автомат напоготові. Натиснув ліхтарик, і в смузі електричного сяйва завмерла біля столу злякана мати, а ти біля високого ліжка застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами.
Я загасив ліхтарика і сказав завісити вікна.
Мати світила лампу, а сірник дрижав у її руці. Ти стояла на стільці боса, закриваючи вікна.
Я стидався дивитись на твої білі стрункі ноги, але, одвівши погляд, все одно бачив їх весь час.
Скочивши з стільця, ти стала навпроти мене. Тільки тепер я помітив, який подертий на мені був халат. Ти теж була в білій сукні, і на рукаві чорніла пов’язка.
— Так оце такі… руські?
— А якими ви уявляли?
— …Такими…
Ти простягла мені свою білу руку. А мої були мокрі, червоні, незграбні, в брудних бинтах. Бинти нам правили й за рукавиці, котрі ми розгубили, митарствуючи в проклятих скелях.
— Хто у вас буває?
— Днесь нікого, пане вояку, — озвалася мати.
Вона стояла біля кахельного каміна і давилась на мене сумно.
— А по кому ви носите траур?
— По нашому Францішеку,— каже мати.
— По Чесько-Словенській республіці, — кажеш ти. Виходжу надвір, минаю кошару, в якій глухо гуркотять вівці, і тихо свищу. Від скирти сіна відділяється Ілля, білий, мов привид. Замерз, лається і питає:
— Що там?
— Можна.
— Брати й баян?
— Давай.
Знову заходимо до кімнати. Побачивши плитку, Ілля всміхається, ставить біля дверей свій «баян», обтрушується, здивовано вслухаючись у співучу словацьку мову.
— Так ми ж дома! — вигукує він вражений.— Я все розумію!
— Ми також вас розуміємо. Ми словаки.
— Нарешті кінчилось оте «нем тудом», — каже Ілля. — Ми наче знову на батьківщині.
Мати вказує на нашу скриню біля порога:
— Що то маєте з собою? Ти догадуєшся:
— Радіо.
— Радіо! — сплескує мати руками. — Просім пана — не треба, не треба його в господі! Ви будьте, а його не треба. Від нього нам усе зле. Воно забрало нашого Францішека.
Її син Францішек завжди сидів над своїм радіо до глухої ночі. Слухав і Прагу, й Москву. Необережний, хвалився всім на роботі, що він чув. А прийшли собаки-тисовці, побили радіо та умкнули й Францішека. В минулий четвірок розстріляли його на кар’єрах. Штандартенфюрер каже: партизан. Для них що словак, то й партизан. Скажіть, на ласку, який з її мужа партизан? Лісник собі, та й годі! А також взяли з дому та погнали германам рити шанці. Просім пана, не треба нової біди.
— Мамаша, — втішає Ілля,— воно німе.
— Не треба, панове вояки!
Ілля бере рацію й волочить її з хати.
Тепла хвиля дихає на мене від каміна, варить, як спирт. Чую, як з дрожем виходить з мене той холод, що ми його набралися в горах. З обережності ми за три доби ні разу не розвели вогню. Ми то плазували в камінні, високо над шосе, то забиралися на самий кряж, звідки видно було ще далі — в тилу — всі батареї противника. Викликаючи час від часу «Симфонію», передавали їй, що треба. З обачності часто змінювали стоянки. Це нас катувало. Перекочовуючи в ущелинах між горами, особливо вночі, ми щоразу зривались у якісь прірви. Якби було менше снігу, ми, мабуть, поскручували б собі в’язи. А так лише пороздирали руки, позбивали коліна, подерли халати і, — що найприкріше, — пошкодили рацію.
— Ось до чого доводять ці сальто-мортале, — сумно констатував Ілля, остаточно переконавшись, що рація не заговорить.
Але головне завдання все ж було виконане, і цієї ночі ми вирішили перебратись до своїх.
Ти налила в таз теплої води. Я розмотував свої руки, але закляклі пальці ніяк мене не слухались.
— Давайте я!..
Пальці твої були вправні й повні ніжного тепла. Зовсім не боліло, як ти віддирала закривавлений бинт. Віддерши його, кинула десь у куток, а мої руки, попарені і якісь легші, зав’язала своєю марлею, сухою та м’якою.
— Просім, панове з Руська, до нашого словенського столу, — каже мати. — Гаряча кава.
Ти подавала.
— Просім ще- єдну кварту, — казала ти, коли я випив. — Ми ж вас так довго чекали… товаришу!
І пильно дивилася в вічі, і я виразно чув, як ти входиш до мого серця.
III
Куримо — спимо — хилимось. Шістдесят годин ми не змикали очей.
— Спіть, я ставу на варті, — кажеш ти. Ми сміємось і встаємо з канапи.
— Кам? — дивишся ти благально.
— Не маємо часу, Терезо.
Мати, бліда й згорьована, щось шепоче, як черниця. «Молиться», — думаю я.
— Мамаша, — каже Ілля, — ми ще прийдемо!.. З «катюшами» та гарматами. Я поставлю вам новий приймач, і ви будете слухати весь світ!
— Дай-то бог! — шепоче вона. — Террі, проведи панів вояків.
Ми виходимо в сліпу вітряницю, залишаючи за собою в кімнаті і світло, і тепло, і людську ласку.
Далеко внизу, як у підземеллі, гримить, не вгаває фронт. Туманні каламутні заграви жовтіють за Модри Каменем. Модри Камень — Це по карті. «Мудрий Камінь» називають містечко бійці, бо Довго не можемо його взяти. Праворуч і ліворуч нього стоять висоти, як бастіони.
Ти йдеш попереду, закутана шаллю, легко перестрибуючи з брили на брилу. Над шосе зупиняємось, мов над білою прірвою. Внизу, по дорозі, чорніють німецькі машини, і шофери стрибають довкола вогню, розмахуючи руками. Білі завії снігу вихряться при світлі багаття.
Ти розповідаєш, як краще добратись до млинів, і, скинувши рукавичку, подаєш руку на прощання.
— Як ви ся іменуєте?
Тонка рука, вся зіткана з чутливих живчиків, дрібно тремтить і гріє всього мене. Коли я глянув у цей момент на гори, на обшпугований вітром камінь, він уже був мені не такий чужий, як досі
— Ми ще зустрінемось, Терезо. Ми не можемо не зустрітися!
Ти стояла задумавшись.
— Маю гадку, що це сама доля звела нас тутко.
— Ти будеш чекати?
— Хай пан бог видать, що буду.
IV
Я вернувся.
Уже Модри Камень був наш, і шосе наше, і наші гори. Ще здалека я побачив, що на вашому подвір’ї нема нічого. Чорніло згарище, і голий димар підіймався над ним, як сурма великого горя.
Підійшовши ближче, я побачив матір. Зігнувшись над попелищем, вона порпалася в ньому паличкою, витягуючи й перетрушуючи якийсь недотлілий мотлох. Зосереджено оглянувши його, тут же кидала і знову порпалася, і видно було, що думає вона не про нього, що ті огарки їй зовсім не потрібні, а вибирає та перетрушує їх лише для того, щоб бути чимось заклопотаною.
— Добридень вам, — сказав я.
— Добридень, — відповіла вона і знову зігнулась над своєю роботою. Вона мене не впізнала.
А коли я їй нагадав, хто я, мати видивилась на мене, і її зібгані безкровні губи засіпались. Вона похитнулась, схопившись рукою за кахельний камін, який тільки й зберігся від цілої хати. Виплакавшись, розповіла:
«Вони прийшли наступного дня вранці шукати мого мужа.
— Він утік від робіт, — кричали поліціянти, — і був уночі тут!
— Не був він тут, — відповіла Тереза.
— То зла неправда, — кричали ті. — Ми виділи ноги на снігу. Ти сама проводжала його з кимось до гостинця, бо лишила там і свої дрібні сліди! — Та й почали все перекидати і на горищі, і в хижі, і в кімнатах, потрощили посуд і знайшли той закривавлений бинт.
— Чия це кров? — прискіпались вони.
— То моя, пане поліцаю, — сказала Тереза. — Я була втяла собі руку.
— Кажи дурням! — залементували вони. — Свіжа кров! Тут були партизани!
Як почув це слово старший шваб, що був з ними, то одразу сказав:
— Ходи з нами! — І повели Терезу на Мікулов.
Я ледве встигала за ними на гору. А вона йде перед них і не плаче, та тільки раз по раз оглядається.
— Вертайтесь, мамуньо, — каже, — бо вам тяжко іти горі. А як зіходили на кряж, вона все частіше озиралася назад.
— Чого ти туди пнеш очі? — кричали ті.
— Я хочу надивитись на Модри Камень.
— Маш там каваліра?
— Мам.
І зійшли на самий хребет до шосе, де воно повертає на Мікулов, і вже ось-ось наша сторона щезне з очей. Стала моя Террі біла-біла і пильно дивиться сюди, в наш край. А вони гонять:
— Іди!
— Панове, хай подивлюся ще єдину хвилю. Хай візьму Модри Камень на пам’ятку з собою.
— Ти не на вєсніцу дивишся, — зауважили вони. — Ти в інше глядиш. Де ще маш каваліра?
Я теж бачу, що вона дивиться в інше.
— Ей! — раптом вжахнувся один, наче вжалений. — Вона глядить на Руське!!!
Та й ударили оба канчуками. А вона руками канчуки відбороняє, а сама все глядить-глядить. А вже видно було звідси, як далеко внизу, на виднокрузі, стріляють руські…
Хопили її попід руки і кинули перед себе. Штовхали, та підганяли, та грозили:
— Не оглядайсь!
А вона мовчки втирає кривавицю з обличчя та все-таки оглядається.
— Гей, січи її! — крикнули ті і погнали бігцем.
А я спіткнулась, бігши за ними, та впала на камінь, та й ниділа там уже до ночі…»
V
Померкло, стерлося все. Навіть те, що звуть незабутнім першим коханням. Чому ж ця випадкова зустріч, єдиний погляд, єдина ява у великій драмі війни, чому вона не меркне і, відчуваю, ніколи не померкне?
Ти — як жива. Бо далекі Рудні гори скрізь ідуть за мною, ближчають з кожним днем, щодалі ширше розгортаючись у своїй трагічній чарівності. Бачу вже їх не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, коли полонини, як сині озера, зацвітають тим першим цвітом весни, що по-вашому зветься — небовий ключ.
Ти виходиш на дерев’яний різьблений ґанок у білій легкій сукні з чорною пов’язкою на рукаві і дивишся вниз, за Модри Камень, де колись пролягала наша оборона. Тепер скрізь уже поросла буйна трава. Вже через колишню нейтральну зону їдуть по асфальту словаки спокійними волами. Ідуть і дивляться, як підводиться з землі, пнеться до сонця, росте виноград, потоптаний, розстріляний тоді.
В такі години ми часто зустрічаємося з тобою і, сівши на теплому камені, розмовляємо.
Т е р е з а. Де ви так довго були?
Я. Уже все закінчилось. Тепер я вже не піду від тебе.
Т е р е з а. Школи?
Я. Ніколи.
Т е р е з а. Як це гарно, що ми будемо завжди разом! Я так довго чекала вас після тої зимової ночі: мені здається, що не менше, як тисячу літ!
Я. А мені здається, що я стільки ж ішов до тебе після
тої ночі.
Т є р є з а. Нарешті ми знову зустрілись! Дайте мені вашу руку. Ви відчуваєте, як та тисяча літ перемістилась перед нас? Тепер вона попереду, правда ж? Наша тисяча!.. Доки зеленітимуть ці гори і світить сонце, ми будемо жити. Я задихаюсь від такого багатства!
Я. Нікуди тепер ми не будемо спішити, як тоді взимку. Тоді ми майже ні про що не встигли поговорити. Лютий вітер, шугаючи в скелях, заважав нам.
Т є р є з а. Зараз ми маємо час! Зараз я доскажу вам усе недосказане тоді. Слухайте ж! Чуєте, як лущать зелені спини гір, гріючись на сонці? А небо над нами, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний дзвін!.. Слухайте ж!
1946
