Своєму батькові
Юліанові Я.Кобилянському
посвячує авторка.
На Буковині лежить село Д. Ліс панський, власність приватна.
Тепер зима. Хата заможного ґазди Василя Чоп’яка, жінка його Докія довгі роки служила у дворі. Її поважали у селі, і у дворі, хоч чоловік був великий пияк. Але Докія не була щаслива. Жура гнула її додолу. Бо гризлася майбутнім своєї єдиної доньки Парасинки. У неї був брат Петро, молодший, нежонатий, літ 40, живе з ними, помагає у господарстві. Інтелігентний, серцем м’який, у роботі був мов огонь. Він віддав своє поле сестрі за умови, що має проживати при ній до смерті. Женитися не хотів, бо не мав власної хати. У сільських дівчат був за якогось недоступного героя. Одягався гарно. Над усе любив Парасинку.
Докія бачила лише один вихід із хмарного положення – віддати дочку заміж, але Василь був проти. Адже в селі жоден хлопець не мав стільки землі, скільки б бажала Доків, крім Михайла Федорчука, але йому потрібно було йти до війська.
Михайло був сином заможного господаря, сильний, здоровий, мав ще молодшого брата Саву.
Парасинці 16 років. Докія надумала віддати її заміж за Тодорка Жемчука – заможного, увільненого з війська, але негарного. Але нічого – донька звикне, він працьовитий і дбайливий. У Парасинки була старша від неї на кілька років товаришка – Анна, наймичка з двору, чемна дівчина, всі її любили.
Докія і Василь видавали заміж доньку за Тодорка, сина Онуфрія Жемчука. Наречена була бліда. Всі бачили, що пара не була дібрана й гарна. Анна стояла у кутку. Танцювала з Михайлом.
Ще двоє людей не поділяло сьогодні радості. Це Докія та Івоніка, бо хотіли, щоб їхні діти одружилися. Докія про Михайла говорила, що він працьовитий та чесний, добрий. Батько говорив про Саву, що він зовсім інший, горнеться не до доброго, роботи боїться, йому танці у голові, має 19 років, не любить землі і не буде шанувати її, коли вона перейде в його руки. А Івоніка хоче, щоб земля його перейшла в робочі руки, адже він її заробив, вона підплила їхньою кров’ю і потом. Ніколи курки не зарізали, яйця не зварили, все обертали в гроші, щоб добитися всього, що вони мають.
Івоніка спродав дещо із худоби, за це збирався відкупити сина від війська. Говорив, що руки – все наше багатство, наше добро.
Була весна. Івоніка з Михайлом подалися до міста, до бранки. Проходили повз землю. Івоніка любив її. Він знав її в кожній порі року і в різних настроях, мов самого себе.
До бурдеїв пішов Сава – напоїти худобу, дати їсти. Але не хотів працювати. Думав, що якби Михайла забрали, то ніхто б не надзирав за ним, нікому б тоді не підкорявся. Сава любить чорнооку Рахіру, доньку Григорія. А батьки сваряться, бо Рапіра була ріднею їм – донька рідної сестри матері. Михайло говорив, що вона погана, циганка. Але Сава не зважав на те, в її обіймах він наче змінився, вона пила з нього всю енергію та силу. Сміявся з нею над батьком та братом. Михайло був сильний, до роботи здатний, але серце у нього м’яке, як у баби – вважав Сава. Він хотів, щоб брата забрали у військо, тоді б не доводилося прокрадатися до Рахіри, бо батька він не боїться.
Марія тим часом виглядала чоловіків з міста. Була це слабосильна, доволі молода жінка, добра ґаздиня. До хати зайшов Сава – вищий за брата, але ніжно збудований як мати, хотів вечеряти, але мати сказала чекати батька з братом. Вони посварилися. Сава любив свою матір, більше ніж інших, але бували хвилі, коли він ненавидів її, як тепер, коли вона почала нарікати на Рахіру. Мати говорить, що дякувала б Богу, якби його забрали до війська, а не Михайла, прогнала його.
Марія залишилася сама. Повернувся батько і сказав, що вони втратили сина. Михайло ж пішов до бурдею, щоб зранку орати, бо земля жде. Говорять про Саву, що хата стала йому корчмою – лише їсти та пити приходить. На це Івоніка говорить, що коли брат піде у військо, Сава побачить, що треба ставати до роботи, і тоді він стане іншим, звернеться до землі, і вона його вилікує.
Наступного дні пішли батько з сином орати. Івоніка думав, дивлячись на Михайла, що сама молодість та здоров’я, а має іти.
Був травень. Михайло лежав в городі й думав про робітницю в панських покоях – Анну, яку любив усім серцем. Думав, як вона буде, коли його на три роки заберуть. Адже її мати грозилася видати заміж за якогось горбатого сусіда. Познайомилися вони на панськім подвір’ї. вона була чесна, знала багато різних робіт. Вчилася всього у панни, яка говорила з нею, як із рівною. Інший раз вони зустрілися в сусідньому селі, коли Михайло ходив по сіль і побачив Анну в городі. На танці не ходила ніколи. З 14-ти років була при дворі. Товаришувала лише з Докією. Сільські хлопці на неї не звертали уваги, бо вона була убога, не мала ні землі, ні грошей. Не вміла читати й писати, але при дворі навчилася багато. Але не дивлячись на це все. Михайло її кохав. Зустрівшись у полі. Вони освідчуються один одному. Михайло обіцяє одружитися після повернення.
Одного ранку з двору Марії пропала курка – то її вкрав Сава. Сором було признатися, що їх син злодій. Батько говорив, що він виправиться, а якщо ні. То не дасть йому землі.
Старий Григорій і його дружина Тетяна були бідні, не мали землі. Григорій був зарубником. Лише Рахіра проводила свої дні у безробітті, або швендяла селом, нав’язуючи балаканину. Григорій був з циган. Рахіра вдалася в нього – була лінива. Кидалася на кожного, і осягнути її ласку було не трудно. Вона була старша від Сави, верховодила ним. А Сава пив разом з ними та носив те, що вкраде вдома. Рахіра ж говорила, що батьки його ненавидять і лише вона його кохає.
Настав жовтень. Покинув Михайло батьків та землю. У місті Михайло змінився. Сумував за домом, не міг звикнути до такого життя. Часто плакав, мов дитина. Думав дезертирувати. Батько пішов до Михайла. Син розповів, що хоче втекти, що захворів. Батько говорить, щоб того не робив, все мине. Розказав, що пан хоче переїхати до міста, що ж тепер буде з Анною.
Батько повертаючись, думав, що Сава не такий – він залізний, усе б терпів.
Старий Петро пішов до Молдови, щоб заробити гроші і одружитися на Домнікі. А до неї сватався дурний Ілля, вона йому відмовила. Але через 2 тижні, поговоривши з Марією, змінила свою думку щодо сватання Ілії. Але одного разу пішла до міста і зустріла там свого давнього нареченого, що був у війську. Той заплатив Ілії гроші (тридцять ринських), щоб той залишив жінку у спокої. Пішла до ворожки, і та нагадала, що зі своїм нареченим не буде. Минуло вісім днів – Ілія і Домніка побралися все-таки.
Невдовзі після весілля повернувся Петро. Коли дізнався, що Домніка вийшла за дурного Ілію, то пішов до корчми та пив чотири дні, поки не пропив усі зароблені гроші. Тоді повернувся жити до сестри Докії і взявся наново до праці.
Минуло 2 роки. Ілія з Домнікою жили мирно, але більша половина праці була на плечах жінки. Іноді вона навіть простягала руку й за чужим добром. У хаті завжди було чисто й гарно. Ніхто не вмів, так як вона, примовляти проти недуг, ніхто не вмів так добре варити й пекти. Найліпшою товаришкою була Марія, хоч Івоніка і застерігав дружину, щоб не була відвертою з нею. Домніка часто доносила Марії найменші дрібниці, що дізнавалася про Саву та Рахіру, адже була їх сусідкою. Домніка збиралася до міста. Марія дала їй муки, щоб напекла хліба і передала Михайлові. Та ж вирішила половину залишити собі.
Зима. На площі за містом установили декілька наметів. Щоб їх випробувати туди вислали рекрутів на ніч. Серед них був і Михайло. Мерз страшенно усю ніч, але не смів спати.
Було вже по Великодні. Іоніка припізнився з оранням. Тяжко було сеї весни. Марійка засівала капусту. Сава теж допомагав їм, але робив це злінива й мовчки. Мати говорить, що коли вибере Рахіру, то не отримає землі. На це син відповідає, що йому нічого не потрібно. Почування порожнечі запанувало над Івонікою. Михайло тратив свої дні у війську, а цей (Сава) тут. Смутно було, але він його любив, як Михайла.
Марія говорить, що зустріла Анну, і та сказала: «Якби ви йшли (на прощу до святого Івана), то й я б із вами пішла». Говорить, що та чемна та привітна дівчина, знає всяку роботу, але хто її візьме, адже вона дуже бідна.
Анна працювала тепер у попових панів, а від осені мала у них на стало лишитися. Так порадив їй Михайло, коли приходив на великодні свята.
Минуло більше року. Ніщо не змінилося з того часу. Марія вешталася зажурена, мріяла про онуків. Сього року по маневрах мав прийти додому на два місяці Михайло.
Анна мала стати матір’ю. Ніхто нічого не знав: і допитували її, і благали – не зізналася. Лише одна Докія була до неї прихильна. Прийняла її до себе, дівчина призналася їй. Зажила Анна в Докії, ховаючись від людей, та працюючи. Марія насміхалася з дівчини. Їй те боліло, бо її честь тепер розвіялася.
Рахіра зустрічає Анну в полі – вони сваряться. Сава обіцяє покарати Анну. Рахіра мріє як буде хазяйнувати на Івонікових ґрунтах. Вона говорила Саві, якщо не буде землі, то вони не одружаться.
Наблизилася осінь – листопад. Михайло вже місяць був удома. Працював у всіх закутках господарства. Іоніка був щасливий та вдоволений. Марія була горда і щаслива і вибирала в душі багату невістку. Сава допомагав братові, здавався веселішим. З Анною Михайло міг бачитися зрідка, обіцяв, на день святого Михайла обіцяв про все розповісти матері, а коли повернеться з війська, то одружиться.
За чотири дні до свята св. Михайла скоїлося в Івоніки нещастя. Мале теля перескочило через пліт, зачепилося об кіл і розпороло собі живіт. Брати вирішили йти у ліс по кілки (красти), щоб зробити тин.
Надворі забрехали собаки. На порозі х ати Івоніки стояв Онуфрій Лопата. Він запитав у Марії, де Михайло. Та відповіла, що в бурдею. На це гість сказав, що її син лежить у лісі – застрілений, щоб ішли та забрала його. Марія кричала, мов звір, потім вилетіла і побігла до лісу. Побачила Михайла. Громада зібралася швидко. Знайшов тіло житар, що проходив рано вранці.
Іоніка повертався в цей час додому, віз гостинці. Попереду побачив свої воли та воза, чоловіки та жінки довкола. Побачивши мертвого сина, почав трястися і спитав: «Де Сава?».
Сава скоро прийшов, опинився коло мертвого, кинувся на нього – ридав страшенно. Перед будинком зібралося майже півсела, до суду подано донос, і завтра буде комісія. У хату зайшла Анна. Кинулася мовчки на Михайла, здавалося, мов умерла. Старі здогадалися про все і мали випроводити Анну, щоб не плямила пам’яті померлого, адже цього не могло бути, щоб він любив оцю дівчину та обіцяв її посватати. Анна, побачивши Саву, мов левиця кинулася на нього, звинуватила, що це він убивця. Марія підступила до Анни. Сава був тепер її остання дитина. Вона не могла його втратити. «Суко! – просичала мати (до Анни). – Я тебе вб’ю на місці, як ще хоч слово скажеш!…Геть із моєї хати..»
Івоніка думав, що за землю Сава підняв руку на свого брата. Що іншого не могло бути, що не чужий убив Михайла. Але батько не міг виступити проти сина на суді.
Наступного дня приїхала комісія. Лікар на шароварах Сави побачив свіжі плями крові. Його підозрювали. Пішли до бурдею, зробивши ревізію, знайшли рушницю, але вона заржавіла. Рахіра брехала про те, що Сава був у неї. Сава заховався за матір’ю, мов дитина, коли почув, що має бути замкнений на час розслідування. Лікар сказав, що якби покликали на допомогу, то Михайла було б врятовано. Коли повертали тіло, то випала куля, її схопив батько. Те бачив Петро. Івоніка подивився на кулю, побілів, підійшов до сина, два разив впала рука на обличчя Сави,потім старий повернувся до тіла свого сина. Про те ніхто ніколи не дізнався. Саву жандарми потягли до міста.
Іоніка говорить, щоб земля забрала Михайла та сховала.
Перед хатою рух – зібралися люди з трьох сіл. Була ніч. Всі люди зі свічками. Посмертний обід відбувався у лісі. На похорон прийшла Анна, стара її вигнала.
Ніч, люди зі свічками. Домовину засипали навік. Лише тепер його не стало. Івоніка заговорив: «Не ля тебе, синку, була вона (земля), а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу й забрала тебе! Дурень був ти на ній…»
Анна захворіла. Івоніка визирає сина, а Сава не вертається. Марія кляне убивцю.
Одного ранку старі йдуть до суду. Івоніка у всьому винив Рахіру. Ввели Саву, той був як кістяк – худий, блідий, постійно мовчав.
Анна народила двох хлопчиків. Її бажанні – вмерти разом з дітьми, була безпомічна. Одного разу, намовлена Докією, пішла до Марії просити, щоб узяли до себе одного хлопчика. Марія її прогнала, як собаку. Івоніка ж вірив дівчині, але нічого не міг вдіяти.
Було Різдво. Івоніка сидів і думав, що один син у землі, другий – у криміналі. Ось чого діждався на 50-ти роках. Марія була в хаті сама. У двері постукали – то був чоловік. Це був свідок убивства. Він прийшов сповідатися, бо з цим тяжко жити. Він говорить, що бачив убивцю, але імені не називає, говорить лише , щоб не проклинала сина. Страшне, неописане почуття ненависті матері проти сина. Дикий усміх болю скривив її вуста. Почала проклинати.
Невдовзі Сава повернувся. Його випустили, бо не було доказів. З ним уступило у хату щось чуже. Наступного дня збирається до Рахіри. Мати почала дорікати. На це Сава говорить, що ще вчора до неї заходив перед тим як прийти до рідної хати. Марія відчула, що в неї не стало другого сина.
Анна де б не зустріла Саву кидалася на нього. Її лише одної він боявся. Вона була йому карою тут, на землі. Померли її близнята. І вона впала в меланхолію. Івоніка говорить, що потрібно було прийняти дітей, а тепер Бог і їх забрав. Марія теж думає, що вона сама відігнала хлоп’я Михайликове. Вона нуколи не буде годувати дітей Сави та Рахіри. Анна відвезли до шпиталю — у селі настав спокій.
Минає шостий рік з того часу. У бурдеї вешталося двоє старих – Івоніка та Марія, передчасно постарілі. На полях не втихала праця. Праця йшла на служби за душу покійного сина. Івоніка думає, чи не винен сам тому горю, що трапилося. Чи не був задобрим для Михайла, а застрогий для Сави? Сава відокремлений. Батько дав йому половину хати, і той мовчки ожидав, коли батько віддасть йому землю. Мати ненавиділа сина, проклинала його. А батько тайком любив сина і жалів. Сава незабаром оженився з Рахірою, але спокою не було.
Помер старий Онуфрій, і на його місці замешкав Петро. З ним і Анна – вони одружилися (провела 4 місяці у шпиталі та вилікувалася через рік повернулася, стала за робітницю у Докії). У них є син. Все роблять для нього. Вирішили віддати до школи. Нічого до землі прив’язуватися. Івоніка тайком від Марії записав на хлопця землю Михайла. Нехай колись згадає добрим словом його покійного сина. Анну називає «невісткою», хлопця, як онука, голубить. Але з Марією зовсім інакше – лінія між ними ніяк не вигладиться. Марія: «Вона відіпхнула колись свого внука від свого порога, відігнала з матір’ю, мов собаку, що був би уже таким , як оцей, і огрівав задубнілу душу й осиротілу хату розвеселяв. Сама всьому винна». Анна дрижить над дитиною і має лише одну мету – вивести дитину в люди. З нього будуть люди, як покине землю. Петро підтримує її. Виросте син – в нім прокинеться батьківська, героїчна вдача, глибокий, віщий інстинкт матері, — вони попровадять його в інший світ… І він сповнить ті надії…
Десерт на сьогодні на сайті «Українська література. Теорія літератури. Готуймося до іспиту та ЗНО з української літератури.» — майстер з метання візиток:
