Пам’ять живе у наших серцях
Дві доби у заметах під снігом лежали.
Ворогів заметіль прокляли.
Аж до серця морозні впиваються жала,
А піднятись не знаєш коли.
Так роки війни були жахливими! На ній загинуло дуже багато людей. Всі вони померли, захищаючи свою землю, свій рідний край від німецьких загарбників. Бійці, залишаючи свої родини, йшли на війну. Та вони розуміли, що можуть не повернутися з неї, але й загинути, захищаючи свій народ, було гідним пошани.
Ось і мій дідусь Циганенко Дмитро Павлович, старший сержант 5 батальйону другої роти з серпня 1943 року воював з німцями. Він був шофером. Дідусь перевозив продовольчі товари у Ленінград через озеро Ладожське. Адже німці взяли в оточення все місто, не залишивши ні запасів їжі, ні води. Озеро було єдиним місцем для перевезення продуктів, але тільки взимку, коли воно замерзало. Машини могли проїхати тільки по кризі. Багато автомобілів потонуло, долаючи цю перешкоду, заради порятунку людей, що були в оточенні. Але мій дідусь не боявся труднощів, тому він раз у раз їхав по цій кризі, бо знав, що саме від нього залежить життя тисяч людей, які сиділи у своїх холодних будинках на одинці з сумом, голодом та переживанням за своїх дітей та за рідних на жорстокій війні.
Думки дідуся про повернення додому. Про дружину та дітей перервав страшенний біль. Він отримав поранення у праве плече, пошкодивши кістку ліктя, 16 грудня 1944 року у схватці з фашистом.
Ще дідусь брав Берлін, що й було дуже важливим у майбутній перемозі. Німці боялися щоб Червона армія заходили на цю територію тому, що знали якщо вони переступлять поріг міста то гарантовано вони програють. Так і сталося ми отримали перемогу.
Він демобілізувався 16 жовтня 1945 року. Та отримав медалі «За військові заслуги», «За перемогу над Німеччиною» та «За взяття Берлін». Ще йому видавалася грошова винагорода та безкоштовні проїзди на метро у будь-якому місті.
Я дуже пишаюся тим, що він пройшов усю війну, як справжній чоловік, проливаючи кров за Батьківщину, а не як боягуз, який відсиджується у лісах та підземних схованках. Це людина з великої літери! Бути людиною нелегко, особливо в такий час. Потрібно вміти любити, поважати, жертвувати заради інших, бути безкорисливим.
Я гадаю, що ця історія про мужність мого дідуся буде передаватися з покоління в покоління віками. Зі сльозами на очах люди і нині дякують безстрашним воїнам за врятовані життя. Ми повинні завжди пам’ятати ті страшні сторінки історії. Адже без минулого немає сучасного, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Ми повинні навчатися на помилках своєї країни, адже лише вміння усвідомлювати та аналізувати ці помилки допоможе запобігти їх повторенню.
Рідний край! Земля батьків наших та дідів, ти оспівана в піснях! Синіє над хатою блакитне бездонне небо! Рідна оселя, неширока стежина, що веде до батьківської хати. Веселий дитячий сміх, радісний гомін… Хіба є на світі щось дорожче за це, за рідну Батьківщину?!
Автор: Петренко Анастасія, учениця 9-го класу.
___________________________________________________
В наше время, в общественном доступе есть много информации, но не всегда на нужном Вам языке. Если нужно быстро, качественно и профессионально перевести тексты в письменном или устном виде, воспользуйтесь бюро переводов в Киеве. Здесь переведу технические, юридические, финансовые, литературные и художественные тексты.
