Панас Мирний – Панас Якович Рудченко. Творчий шлях.

Перший симфоніст української прози.

О. Гончар, письменник

Спадщина письменника належить до тих здобутків гуманістичної літератури, які підносяться над своїм часом, виходять за межі однієї мови, стають невичерпним джерелом, з якого п’ють люди всієї землі.

П. Хропко, літературознавець

З появою романів і повістей Панаса Мирного в українську художню прозу ринула повінь народного життя з усім розмаїттям людських характерів, з істинністю народного мислення, з незвичайно багатим емоційним світом простих людей», — писав Олесь Гончар про видатного українського романіста, повістяра, оповідача малих прозових жанрів, драматурга. Для творчості Панаса Мирного характерні посилена увага до соціальної проблематики, висвітлення порочної моралі панівних класів, зображення типів «нових людей» епохи — революційне настроєних інтелігентів-різночинців, глибока вмотивованість поведінки та вчинків персонажів, розкриття їхнього духовного світу, високий гуманізм.

Свій творчий шлях письменник розпочав у 1872 році, коли у львівському журналі «Правда» був опублікований вірш «Україні». Але надалі Панас Мирний займався переважно прозою.
В одному із перших оповідань «Лихий попутав»описується доля обдуреної та зганьбленої дівчини, яка все життя несе тяжкий хрест за вчинений проступок.

Нову для української літератури тему порушив письменник у повісті «П’яниця»(1874): в ній зображується чиновницьке життя, доля маленької людини, трагедія здібного юнака Івана Левадного, зламаного середовищем.

Образи нової народницької інтелігенції Панас Мирний виводить у повісті «Лихі люди» (1877). Авторська позиція щодо її представників Тимофія Жука, Петра Телепня у творі виражена чітко. Письменник поетизує нерівну боротьбу тієї молоді, яка пожертвувала особистим добробутом і мужньо виступила проти суспільної несправедливості, «освяченої» самодержавним ладом. Водночас автор показує непривабливе обличчя безсоромних кар’єристів типу Шестірного, який задля достатку готовий зрадити найближчих друзів.

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1872-1875) — найвизначніший твір Панаса Мирного, написаний ним у співдружності з братом Іваном Біликом. У соціально-психологічному романі йдеться про долю широких суспільних верств, насамперед поневоленого селянства. Головна ідея твору закладена вже в його алегоричній назві: воли — символічний образ уярмлених кріпаків — не ревли б, якби було що їсти й пити, тобто якби були добрі умови життя. У романі автор розкриває ряд важливих проблем. Він показує, зокрема, як руйнуються і гинуть національні сили українського народу, як разом з тим наростають у ньому настрої протесту і бунтарства, критикує несправедливу селянську реформу 1861 року, яку називає «голодною волею», змальовує згубний вплив солдатчини тощо.

Сюжет твору розгалужений. Якщо в першій частині йдеться про формування характеру правдошукача, то в другій переривається природний хід подій. Тут зовсім відсутні епізоди з життя головного героя Чіпки, зате розгортається історія села Піски від часу нового закріпачення українського селянства в 2-ій половині XVIII ст. до перших пореформених років, простежуються у трьох поколіннях родоводи Максима Ґудзя і панів Польських. Такий екскурс у минуле, можливо, затримує розвиток дії і порушує стрункість викладу, зате істотно розширює зображення соціально-історичного тла роману. У третій та четвертій частинах усі сюжетні лінії, пов’язані з долями головних героїв — Чіпки, Грицька, Максима, панів Польських — сплітаються воєдино.

Важливим елементом композиції твору Панаса Мирного є позасюжетні відступи, які сприяють глибшому розкриттю авторського задуму, їх характер та спрямування досить різноманітні: ліричні, публіцистичні, сатиричні, філософські.

Особливе місце в композиції роману займають описи. Пейзажі тут виступають не тільки як тло дії, засіб її увиразнення, але й як спосіб індивідуалізації персонажів. Вони передають і настрої героїв. Так, через опис природи передається захоплення Чіпки «польовою царівною» Галею, горе матері Мотрі, що має сина-злочинця.

Групування персонажів у романі побудоване за принципами наскрізного або епізодичного контрастів. Трудівники протиставлені гнобителям, чесні люди — злочинцям. Знаходячи спільні риси в бунтарях Чіпці та Максимові, автор у той же час висвітлює відмінності у спрямуванні їхнього бунтарства.

Чіпка Вареник, центральний образ твору, — це тип правдошукача, який, не знайшовши справедливості, став «пропащою силою». У юності красень, з палким, «бистрим, як блискавка», поглядом, наділений «незвичайною сміливістю і духовою міццю», Чіпка не має щастя, бо є від народження байстрюком, росте напівсиротою. Натерпівшись сам, малий Чіпка гостро сприймає чуже горе, несправедливість, тому так уважно дослухається він до розповідей діда Уласа про кріпацьку неволю. Прямо в серце вразила молодого господаря Чіпку кривда, коли за право працювати на власній землі чиновник вимагає хабаря, — юнак втрачає не тільки ниву, а й віру у справедливість. Своє горе він починає топити в чарці, а далі стає на злочинну стежку. Головне почуття, яке керує ним, — помста насильникам: «За ті сльози, за ту кров […] будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися!..» Під впливом гірких думок і «лихого товариства» Чіпка відкинув від себе матір, важко образив її. Але таки знайшов у собі сили на якийсь час позбутися туги, одружитися з коханою дівчиною, завести господарство. Та не судилося чоловікові зазнати справжнього щастя і затишку. Коли наказом губернатора Чіпку було виведено з управи «по неблагонадежности», він вирішив, що панська «правда» ще лихіша за злочинні кривди, і почав мстити без розбору, бити наосліп. Кров невинно убитих ним людей зводить нанівець протест колишнього правдошукача. Його вчинкам більше немає виправдання, як немає виправдання злу. До такої думки приводить читача автор.

«Пропащу силу» Чіпки своєрідно відтіняє образ Максима Ґудзя. Внук запорозького козака перейняв у спадок неспокійну, бурхливу вдачу, але, морально зіпсований тривалою солдатською муштрою, він теж стає злочинцем і, повернувшись додому, перетворює свій хутір на пристановище грабіжників, а потім гине під час одного з розбоїв. Як і Чіпка, Максим марно розтратив здорові сили та енергію, які б, можливо, так знадобилися суспільству.

Зовсім інший тип людини представляє собою Грицько Супруненко. Знедолене його дитинство багато в чому нагадує Чіпчине, але з ранніх років хлопця підтримувало бажання вибитися в люди, стати господарем, тому він вирушає на заробітки, плекаючи мрію про «хату теплу». Важко напрацювавшись, Грицько добився свого, придбав садибу, город, і хоч не поталанило йому з одруженням на «багатирці», узяв собі за жінку працьовиту Христю, з якою мирно наживали собі більшого багатства. Але при цьому Грицько думає лише про себе і про власну сім’ю, зовсім не переймаючись проблемами односельців. Більше того, він залюбки смакує плітки про друга дитинства і кума Чіпку, коли той стає на слизький шлях.

Надзвичайно зворушливими є в романі жіночі образи (Мотря, Галя, Христя). У них втілюються кращі риси української жінки: терплячість до життєвих незлагод, працьовитість, м’якість, уміння створити домашній затишок. Водночас вони здатні на рішучі вчинки. Так, не витримавши страшних випробувань, кривавого розбишацтва Чіпки, Мотря сама викриває його злочини, а Галя накладає на себе руки.

Панас Мирний показав себе не тільки глибоким психологом у змалюванні персонажів, а й гострим сатириком. З великою викривальною силою змальовані у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» ліниві І жорстокі пани Польські, безсоромний хапуга а «мирового суду» Чижик, чванливий підлабузник І скупердяй Шавкун.

Весь твір пройнятий духом народної мудрості. Його мова пересипана дотепними фразеологізмами, прислів’ями та приказками. Надзвичайно багата в романі синоніміка: жайворонкова пісня І «тремтить», І «переливається», голос «польової царівни» Галі «розходився на всі боки», «розлягався в високім просторі», «слався по землі», «замирав оддалеки на полях», «вливався в душу якимсь несвідомим щастям». Дуже емоційні та експресивні у романі діалоги.
Панас Мирний показав себе яскравим новатором у творенні соціально-психологічної прози.