Шість прикмет має людина: трьома
подібна вона на тварину, а трьома на
янгола: як тварина – людина їсть і п’є; як
тварина – вона множиться і як тварина –
викидає; як янгол – вона має розум, як
янгол — ходить просто і як янгол –
священною мовою розмовляє.
Талмуд. Трактат Авот
Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?
А.Франс, Таїс
ЧАСТИНА ПЕРША
Здавалось, пливти далі нікуди. Степан стояв на палубі. Його село, те, що він покинув, теж стояло на березі. Він зітхнув, може, це вже було останнє село перед містом.
Розігнувшись від поручнів, побачив коло себе Надійку. Вони жили в одному селі, але досі були мало знайомі. Але спільність долі їх зблизила. Вона також їхала вчитися до великого міста, перед ними було нове життя. Вона хвалилася, що батьки будуть передавати їй харч, а в нього були сподівання лише на стипендію; вона їхала жити до подруги, а він мав листа від дядька до знайомого крамаря. «За свої двадцять п’ять років він був підпасичем-приймаком, потім просто хлопцем, далі повстанцем і наприкінці секретарем сільбюро Спілки робземлісу. Тільки одну перевагу проти неїмав – був здібний і не боявся іспиту…».
Надія здавалася йому найкращою на пароплаві.
Він був високий, міцно збудований, смуглий на обличчі. Мав густі брови, великі сірі очі, широке чоло, чутливі губи.
Київ. Це те велике місто, куди він їде вчитись і жити. Це те нове, куди він мусить увійти. Що ближче до міста, тим рух на річці більшав. Дівчина не ховала свого захвату. Степан же не поділяв її піднесення. Зійшли на берег – та й розійшлися.
Хлопець пішов на Нижній Вал, знайшов 37 номер. Йому відчинив рибник Лука Демидович Гнідий, повів його до сараю. Це була маленька столярня – там він мав жити. За перегородкою були корови. Він мав жити в хліву, як тварюка, як справжнє бидло.
Надворі був день, коли Степан прокинувся. Незабаром побачив жінку з дійницею – це була хазяйка. Вона налила йому молока. Поснідавши, він пішов до Палацу праці, але служби не добув. Пішов до інституту, пройшов приймальну комісію і дістав призначення на іспит післязавтра.
Другого дня по обіді Степан вирядився до Левка (односельчанин, студент-сільськогосподарник, два роки перебував у місті). Але прийшов до невеликої затоки, зварив каші, поїв та заснув. Коли прокинувся, згадав про Надійку. Він повторював її ім’я, як символ перемоги. Але вирішив піти до неї після іспиту. Левка хлопець застав удома. Найбільше, що його вразило – це абсолютний порядок в убогій студентовій хаті. Левко познайомив його з господарями. Це був колишній учитель та його дружина. Проговорили до самого вечора.
Йдучи додому, Степан думав, що «путь Левкова – це його путь», і мимоволі заздрив товаришу.
«Місто чудне. Зокола воно рухливе й швидке, життя в ньому, здається, б’є джерелом і блискавкою, шугає, а всередині, по хмурих кабінетах установ, воно тягнеться старим возом, обплутане тисячами правил і розпорядків…».
Степан аналізував свої думки й поведінку. Треба вступати до інституту, іспит здавався йому бар’єром, перескочивши який, він здобував собі королеву й царство. З усіх запропонованих на іспиті тем він відразу спинився на «Змичці міста й села».
Вирішив навідати Надійку, що жила з двома землячками зі свого села, які на рік раніше приїхали до міста. Одна з них, Ганнуся, вчилася на курсах крою та шиття. Інша – Нюся (також Ганна, тільки у вищім ступені), молода куркулівна, закінчила курси машинопису й уже півроку шукала собі посади. Ще за дверима кімнати Степан почув чоловічі голоси. Там був цілий банкет з пляшкою на столі, за яким сиділо три господині та троє гостей. Степан похолов, але впізнав серед них Левка. Познайомився з іншими й теж сів. Але він був чужий серед цієї громади.
Іспит складено. На три роки ці стіни стануть йому притулком. Треба клопотатись про стипендію. Він пішов до Надійки, і вони пішли гуляти. Іі навчання починалося через тиждень, вона повинна була поїхати додому по речі. Він полюбив її ім’я і повторював його.
Вранці Степан вийшов до неї на пристань і довго махав кашкетом її хустинці. Вона повезла із собою його привітання селу. Це був лист, де він більше розпитував, ніж повідомляв, зокрема про працю свого наступника.
О першій годині побачив своє ім’я в списках прийнятих, подав до комісії прохання про стипендію. Поснідавши, пішов оглядати місто.
Одного вечора до нього підійшов господар і запропонував їжу та жити на кухні, а зате хлопець повинен доглядати корів, носити воду та рубати дрова. Через півгодини Степан покинув хлів і перебрався на кухню.
Два дні в новому помешканні зміцнили його. Роботи по господарству було години 1,5-2 щодня.
Надійка приїхала. Ввечері в них були все ті ж хлопці (інструктор і Яша). Пішли всі на літвечірку. Степан думав про письменників, як інші їх слухають. Він заздрив їм, бо теж хотів висунутися із юрби. Коли вийшов Михайло Світозаров (критик), хлопець вперше аплодував.
Вертаючись додому, він думав, що напише оповідання про свою стару бритву. Долю її він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади. Прекрасне вийшло оповідання, яке він підписав, – Стефан.
Поніс оповідання до критика – Михайла Демидовича Світозарова. Але той лише сказав: «Я зайнятий». Степан пішов до скверу і порвав свій твір.
Життя йшло далі. Степан мав собі зізнатися, що село стало йому чужим. Він згадав лист від сільського товариша і вирішив, що ніколи не повернеться. «Місто призначено йому за оселю». Надійка також стала для нього кошмаром, бо була свідком його минулого. Левко тепер символізував тупість села.
Єдиною розрадою було знайомство з Максимом – сином Гнідих. Одного разу він сказав, що Степана взяли проживати тільки тому, що він сирота. І хлопець згадав маму, що померла, коли йому було два роки, і в пам’яті не збереглася.
Однієї ночі Степан побачив біля себе хазяйку. Руки її ловили його стан, поцілувала. Але він пручався і притулився до стіни, вона пішла геть. Зранку бажання тієї жінки перетворилося на пекучу спрагу.
Тихо він пройшов до кухні і прошепотів Тамарі Василівні, щоб та сьогодні прийшла. Вночі вона прийшла, і хлопець «прийняв її з усім палом юнацької пристрасті».
Між ними зав’язалися чудні стосунки. Тамара Василівна говорила, що він – її маленька любов, він називав її «мусінькою». Перед нею всі дівчата, яких він знав, були ляльками. Вона навчила його цінувати поцілунок.
Минув місяць, дні праці й ночі кохання. В інституті Степан «простував велетенськими кроками», висувався в громадському житті. Його обрано на секретаря студентського бюро спілки «робземлісу». На вечірці, в актовому залі інституту, Степан прочитав своє оповідання «Бритва». Студент останнього курсу, Борис Задорожній, похвалив його, запропонував ще написати. За тиждень було написано ще два оповідання. Борис став його приятелем і першим суддею творів.
Одного вечора на кухню зайшов Максим і сказав: «Ви нічний злодій…», — і вдарив в обличчя Степана. Вони побилися. Степан подався до Бориса. Той запропонував піти до дівчат (їх було п’ятеро і жили вони неподалік). Але попередив, щоб до Надії не залицявся, бо вона його. Степан подумав: «Хай бере».
Це був перший ранок, коли Степан Радченко не з’явився в інституті. Ішов по речі. Тамара Василівна сказала, що Максим поїхав з дому, бо вона відмовилася вигнати Степана. Вона розповідала про своє життя. Їй 43 роки, і це її будинок. Коли померла мама, то батько зів’яв, її не помічав. Подруг не було. Коли дівчинці було вже 17 років, то одного вечора до них прийшов батьків товариш із сином Лукою. Він і став її чоловіком. Батько незабаром помер. Пізніше вона дізналася, що Лука був закоханий у купецьку дочку. Тесть майбутній сказав, що це для Луки велика честь, тоді батько взяв сина і привів того ж вечора до них. Лука ненавидів батька, але скорився. Тому чоловік її ненавидів, бив. Але згодом взагалі ніби забув про неї.
Життя Степана знову полинуло рівним струменем.
Весна відкрила штучність міста: мертвий брук замість зелені. В інституті іспити. Степан згадав про українську мову, лекції з якої він не відвідував. Йому довелося самотужки вивчити матеріал. Професор написав листа до лекторського бюро, щоб хлопця взяли лектором. Степану дали посвідку, години – 1 крб. 80 коп.за годину; на тиждень мав три півторагодинні лекції.
Через півтора тижня Степан дістав пропозицію прийняти гурток в житлоспілці від лектора Ланського. Коли він сказав про це Тамарі, вона відповіла, що не стримуватиме його.
Наступного дня він був у житлоспілці. Зустрівся там із Ланським і впізнав у ньому поета Вигорського. Той запропонував Степанові віддати йому написані оповідання.
Степан був єдиним серед колег, хто склав усі дисципліни. На кінець червня інститут завмер зовсім. До Степана зайшов Борис Задорожній, який вже закінчив навчання. Сказав, що одружується з Надійкою і шукає порядну людину, щоб здати свою кімнату. Коли Тамара Василівна дізналася про переїзд, то попросила Степана зостатися хоча б ще на один день. Сказала, що полюбила його вперше. Степан пообіцяв її завжди пам’ятати. Зранку востаннє виконав свої обов’язки. Тепер був вільний, почав збирати речі.
ЧАСТИНА ДРУГА
О дев’ятій з половиною Степан Радченко повертався з купання на Дніпрі. Позбувшись злиднів, він був задоволений. Близькою стала йому література. Він тепер не відчував потреби спілкуватися з людьми – їхнє життя не варте його уваги. Він дичавів у кімнаті, але підносився на вищий щабель культури.
Одного дня прийшов лист від поета Вигорського, який писав, що розіслав Степанові оповідання по журналах.
Степан пішов на вулицю. Купив кілька журналів, де побачив своє ім’я. У саду перечитав оповідання. Вирішив, що віднині почалася нова доба його життя, і «поклав» розпочати щоденник. Сьогодні якраз був рік, як він приїхав до міста. Ввечері пішов на концерт. У натовпі побачив жінку. В антракті підійшов до столика лотереї. Купив 9 квитків – всі виявилися порожніми. Дівчина теж купила квиток, виграла соску і вручила її Степанові під оплески і регіт юрби. Після концерту хлопець вийшов на rанок закурити. До нього підійшла та дівчина «припалити». Вона була мала на зріст, худенька, у плескатому капелюшку. Це була Зоська.
Степан написав у київський та харківський журнали, де були надруковані його оповідання, що може прислати ще матеріал.
О дев’ятій годині, коли мешканці сусідніх кімнат розійшлися, у помешканні настала тиша. Степан дістав чернетки оповідань, які об’єднувала одна риса – синтез уявлення про громадянську війну. До вечора він закінчив оповідання. Два дні присвятив переписуванню. Згодом дістав відповідь з редакції київського журналу, де було прохання зайти до них. Але він вирішив піти до Зоськи, бо відчував потребу розважитись. Вони пішли в кіно. Дівчина йому сподобалася більше, ніж він думав.
В інституті почалися лекції, але Степан вирішив, що він гарний і без диплома.
За тиждень дістав із редакції харківського журналу переказ на 87 крб., а також йому запропонували прислати ще кілька оповідань, щоб скласти збірку. Тоді він загорнув сторінки в папір і надписав: «Стефан Радченко. Бритва. Збірка оповідань». А потім запакував і відправив.
За три тижні знайомства із Зоською їхні стосунки «заклякли». Плани розбила природа – осінь, негода. Кіно було єдиним місцем побачень. Вона тримала його на віддалі, хоч і погодилася говорити з ним на «ти». Степан зрозумів, що це дівча приворожило його. Він став «жіночим приший хвостом, цяцькою…».
Крім того, юнак зубожів. Гроші за гонорар зникли. Зоська зруйнувала його «не тільки морально, але й матеріально».
Степан взяв у бібліотеці кінолітературу, за два дні засвоїв істини будови сценарію. Тиждень працював над кінодрамою, потім відправив на адресу Всеукраїнської фотокіноуправи.
Одного дня Степан із Зоською пішли вечеряти до пивнички, де були окремі кабінети. Це був план хлопця – зустрітися наодинці. Він переступив поріг кімнати, побачив обдерті шпалери, облізлу канапу, все тхнуло тут покидьками. Коли він вийшов покликати офіціантку, то в сусідній кімнаті побачив Максима (сина Тамари Василівни Гнідої, мусіньки). На колінах у нього сиділа «грубезна» жінка. Огида охопила Степана, він схопив Зоську за руку, і вони пішли звідти.
Проблема грошей не зникла. Почалася зима. Якось уранці хлопець сів до столу, почав обмірковувати можливі способи поліпшення фінансового становища. Ухвалив іти до редакції київського журналу, що надрукувала його оповідання, але на заплатила. Там Степанові видали гонорар – 70 крб. і попросили принести ще оповідання. Юнак купив костюм та дрова.
Другого дня Степан пішов до лекторського бюро, де йому запропонували читати вечірні лекції для робітників шкіртресту. Після лекції до нього підійшов п’яний Максим, потяг його в «Електричне лото». Він відчув себе вільним і вищим за все це, вийшов звідти.
Вдома почав гортати записки та зшитки. Знайшов аркуш – початок щоденника. Через весь текст написав – «Йолоп».
Минув час, але з редакції не було звістки. Степан заходив у безпорадний стан. Якось, готуючись до лекції, він почав проглядати «Fatamorgana». Читав книгу жадібно. Потім зрозумів, що такого ніколи не напише. Він «спізнав безглуздя своїх намірів». Винуватить у всьому Вигорського, що це він його збив, пославши по журналах оповідання.
Ввечері зустрівся із Зоською. Сказав, що йому важко, ніби він перший день у місті. Сказав, що хоче бути лише вдвох із нею. І Зоська запропонувала зустрічатися в подруги (під приводом підготовки до вступу), яка до четвертої години «служить у Соробкопі». Ця ідея йому сподобалася. «Лекції» їхні були двічі на тиждень – середа та п’ятниця. Вернувшись після побачення, Степане побачив листа, де написано, що збірку його ухвалено до друку; там також лежав контракт та гонорар – 350 крб. «Знову морока», — подумав, адже він збирався здихатись того письменства.
«Література складається з творчості, життя літературне – з розмов літераторів». До цього життя причащався і Стефан, відвідуючи редакцію журналу, перебуваючи в товаристві невідомих літераторів.
Найбільше цікавили його літературні угруповання.
З першим снігом повернувся й поет Вогорський. Вони зустрілися на вулиці і пішли до пивниці. Поет говорив, що ніщо так не збуджує здібність мислити, як пиво.
Вийшла друком збірка Степанова на початку січня. Він розумів, що треба писати, коли вже почав. Але не міг дібрати тему. Вечорами зустрічався з Вигорським у пивниці. Поет порівнював літераторів з пекарем, що з маленької опари випікає хлібину. Але коли він несміливий, коли боїться того, що думає, то краще закрити пекарню і йти в народні вчителі.
Вдома Степану переказали, що до нього хтось приходив, пообіцяв зайти завтра вранці. Зранку до нього прийшов Борис Задорожній, інститутський товариш, який цю кімнату йому «відступив». Розказав, що він працює старшим інструктором кооперативного буряківництва на Київщині, що Надійка покинула технікум, стала справжньою господинею; запрошував у гості.
Борис справив на нього неприємне враження, а також він почував до нього заздрість.
Після побачення із Зоською пішов до їдальні, потім на Хрещатик, сунувся між людьми. Ця юрба збуджувала його. Зайшовши у свою кімнату, тільки відчув утому.
Тим часом визрівали події, що готували Степанові приємну несподіванку. Розпочалася сутичка в літературному житті, приводом стало звільнення посади секретаря в журналі. Кожна група висунула кандидата, перемовини тривали місяць. Вирішили покликати «якогось варяга, не причетного до цього кровопролиття». «Так сів Степан на стільце під написом: «Секретар журналу. Приймає щовівторка , четверга та суботи від 11 до 1 год. вдень».
Сила-силенна роботи! Спочатку переглядати рукописи було дійством священним. Перечитував зшитки та аркуші, бо розумів, що автори десь далеко чекають відповіді. Через кілька днів зрозумів, що талантів мало.
За тиждень упорядкував архів і дав лад бібліотеці; з усіма був ввічливий. Любовні побачення відбувалися без змін двічі на тиждень. Але Зосі він розповідав про свої справи з певною дозою хвальби, щоб переконати, що вона «непогано…вибрала».
У Степана був і обов’язок: доглядати журнал у друкарні. Пивницю відвідував так само часто. Покинув лекції по установах, бо була постійна платня. Про творчість якось забував.
Він отримав нарешті повідомлення про свій сценарій – 1500 крб. гонорару. Юнак став багатим і того ж вечора похвалився Вигорському початком своєї кінокар’єри.
Першим заходом Степана, коли він став тяжко багатим, було перемінити кімнату. Підрядив для цього «комісіонера».
Поволі юнак набував знайомства. У товаристві почував себе добре. Найтяжчим було «викраювати» час на побачення із Зоською. Дівчина почувала себе болісно, бо він її занехаяв.
Якось Зоська сказала, що подруга планує вечірку, але там потрібно буде танцювати. Вона навчила його.
Зі своєю кімнатою Степан вже попрощався і приходив туди, як до готелю. Говорив собі, що писати буде, коли знайде кімнату.
Весна. Степан любив гуляти, розумів, що ходить дивитися на жінок.
На чергове побачення із Зоською йшов з острахом. Запропонував їй одружитися. Дівчина погодилася, уявляла себе господинею в хаті. Вирішили завтра на вечірці оповістити про заручини.
Другого ранку, прокинувшись, Степан відчув гризоту в серці. Усвідомив, яку дурницю вчора зробив. Перед ним став весь жах подружнього життя, думав, що тепер попрощається з творчістю. «Але як вона могла так зрадливо скористуватись його шляхетним поривом?.. Тепер про пошану до неї не може бути й мови!.. Шахрайка ця Зоська!» — так думав хлопець.
Ввечері згадав про вечірку і вирішив-таки піти. Запізнився. «Хай вона трохи помучиться!». Двері відчинила молода господиня, потім підійшла Зоська. Степан їй сказав: «Зосько, вчора я дурниць тобі наплів… Але забудь про них, раз назавжди». «Що ж, хай буде, як раніше», — відповіла. «Та не як раніш, а ніяк!.. Обридла ти мені. Відчепись від мене, от що!» — сказавши це, Степан пішов до вітальні. Там познайомився з Ритою. «Та жінка мала спокійне, .. довгасте обличчя…. Натомість очі її жили… — великі облудні очі, що блищали в мороці, як у кицьки…». Разом вони вийшли в залу. Степан побачив, що Зоська танцює з юнаком.
Музика урвалась — і всі ринули до їдальні. Він тихенько шепнув дівчині: «Прощай, Зосько!». Рита розповіла, що постійно живе в Харкові, де танцює в балеті, і вранці вже їде. Степан був за це вдячний, адже ніякого кохання тут не буде, бо вона їде.
Провівши Риту, він зайшов до передпокою. Там був стурбований юнак, який сказав, що Зосьці погано. Степан дав 3 крб. на візника.
Стефан зайшов до вітальні і заснув під фікусом. Прикинувся серед тиші і пішов по місту до своєї кімнати.
Прокинувся вдень о першій годині. Вийшов на вулицю. Почуття волі гнало його вперед.
Вирішив писати повість про людей.
Цілий тиждень тривало таємниче сп’яніння. На посаді став ніби вправним автоматом. До редакції зайшов Вигорський і сказав, що 20 квітня вранці вирушає в подорож, і попросив напередодні бути в пивниці, щоб попрощатися.
Ще одним відвідувачем того дня був Максим Гнідий. Розказав, що живуть тепер укупі: крамницю ліквідували. Батько торгує рибою з ятки, а мати – галантереєю. Він же байдикує. Максим попросив влаштувати його на посаду, написав заяву. Коли він пішов, Степан порвав її.
З повістю «кінчено» — твір стояв у його голові. Купивши паперу, сів писати. Легко написав три розділи. Підрахував, що за тиждень закінчить. Але наступного дня не написав нічого, вирішив, що потрібно розважитись. Згадав про Зоську. Він був проти неї трохи жорстокий, але якщо вона його кохає, то пробачить.
Літня жінка йому відчинила і сказала, що Зоська отруїлася і померла. Степан спинився аж на вулиці, думав іти до батьків її і розпитати про все. Йому хотілося бігти, кричати, щоб хтось покарав, простив. Хотілося сидіти коло могилки.
Вдома його чекав комісіонер, поїхали дивитися кімнату. Звідти Степан виходив останнім. Він стиснув руки і промовив: «Прости, Зосько!». На вулиці він згадав, що сьогодні 19 квітня, тому радісно «стріпнувся» і пішов на зустріч з поетом.
Пивниця була йому сьогодні відразна. Частував цього разу Вигорський. Вони їли, пили, поринали в міркування.Вигорський пішов, а Степан відчув, що лишається сам.
Потяглися одноманітні дні. Чужою була для нього нова кімната, але найбільше боявся столу, бо не міг далі писати.
Нарешті одержав у редакції конверта, там були 2 вірші для журналу від Вигорського, але для нього жодного рядка. Відтоді поет перестав для нього існувати.
Якось увечері на Хрещатику зустрів жінку (повію). Пішов із нею. Раптом йому стало цікаво, чим вона живе, її душа. Жінка відповіла: «…За що платиш – бери, а за душу не трогай». Він пішов, переймаючись до неї пошаною, розуміючи, що жінка продається, а людина – ні.
Одного дня побачив у газеті, що відбувається з’їзд цукровиків, і прочитав прізвище Задорожнього. Прихована ворожість заворушилася до нього.
Минуло три тижні самотності. Пора розворушитися. У їдальні Степан зустрів Левка, з яким колись приїхав до міста. Сказав йому: «…Ех, Левко, чуже тут усе – і люди, і життя». Левко розповів, що закінчив інститут і їде на Херсонщину працювати агрономом, бо любить степ.
Спогад про степ повстав у голові Степана. Попрощавшись, хлопець вирішив, що повернеться на село, до землі. Він уже бачив себе непомітним хліборобом. Але поїде він не сам. Згадав про Надійку, зрозумів, що вона завжди була присутня в його душі, і в інших він любив тільки її. Він мав її знайти.
Степан гукнув візника і поїхав до її будинку. Двері відчинила дівчинка і сказала, що Борис Вікторович у відрядженні. Степан вирішив залишити записку. Рипнули двері збоку, і він побачив страшенно змінену, майже спотворену, з «опуклим, важким животом» Надію Семенівну. Кілька речень видушив із себе. На сходах він думав, що колись прогнав її від себе, як повію, а тепер вона поводилася з ним зверхньо. «Пузата міщанка!» — прошепотів він і трохи заспокоївся.
Проїхав вулицею повз хату Гнідих – перше його пристанище. Спокій огорнув його.
На площі Інтернаціоналу купив газет і завмер – назустріч йому «плили незабутні очі». Це була Рита. Сказала, що в Києві буде до осені. Він боявся, що вона скаже – назавжди. З уст Степана вся туга полилася любовним шепотом. Хотів іти з нею, але Рита сказала, що живе з батьками. Завтра вона танцює в опері, щоб приходив туди з квітами. Він поцілував її палко і пішов, «буяючи радістю знайдення».
«Земля, здавалось, пливла йому під ногами оксамитовим килимом… до кімнати ввійшовши, розчинив вікна в темну безодню міста. Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначено вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці. Він завмер від славного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок. Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей».
1927р., Київ
