скорочено
Частина перша
Чужениця
У хаті Пилипа Сиваша за столом сиділи гості, бо повернувся додому із солдатів середній син Роман. У Сивашів Було ще два сини: найстарший, Денис, давно вже жонатий, добрий хазяїн; найменший – Зінько, тихий, працьовитий, але не хотів одружуватися.
Батько (було 56 років) радів, що син повернувся. Сиділи всі троє синів за столом, але найбільше люди дивилися на Романа. Він сидів «…пишний, у піджаку, обстрижений і розчесаний набік по-городянському, повне обличчя було бліде, а гарний вус аж блищав…», говорив «по-панському».
Роман та Зінько вийшли на двір. Була неділя, тому на вулиці було людно. А з двору сусіда Струка дивилося на них двоє дівчат: Струкова дочка і наймичка Левантина.
Роман покликав і дівчат, і парубків на вулицю, почастував їх горілкою, найняв музик. Але Левантина втекла від танців, Зінько пішов за нею, бо хотів би поговорити. Вона була тиха, роботяща, добра, гарна. «Якби йому таку жінку та тільки щоб не таку вже… просту…», — подумав парубок. Але дівчини ніде не було.
Наступного дня Роман устав пізно, у нього боліла голова. Він думав, що йому тепер не годиться заводити собі таку компанію (з простих хлопців та дівчат). Поснідав та пішов. Але не знав куди йти, бо колишні товариші тепер усі жонаті. І нічого цікавого від їх не почує. Йдучи селом, побачив напис «Народное училище», вирішив зайти. Вчитель зрозумів, хто перед ним, бо був сам із таких (виліз із «мужиків» у «пани» і силкувався якомога дужче відрізнятися від мужика). Тому він сказав Романові, що в нього немає часу.
Йдучи далі, Роман побачив волость. Тут йому пощастило, бо писар виявився його колишнім товаришем – Григорій Павлович Копаниця. Пішли до писаря обідати, зустрівши по дорозі урядника Івана Ілліча, покликали і його. Гостей стріла писарка – «…молода, одгодована і свіжа молодиця…» — Уляна. Коли випили по чарці та взялися до борщу, завітав крамар Михайло Григорович Сучок. Повернувшись додому, Роман відмовився вечеряти, сказавши, що наївся у писаря. Умощуючись на соломі спати, згадував високі подушки, гарну світлицю – і йому захотілося мати все те. Хата ж батькова здавалася негарною й чужою. «Репана мужва – аж смердить!» — думав він про батька та Дениса. Не міг заснути та вийшов у сад. Почув спів. Це була Струкова наймичка – Левантина. Він підійшов до дівчини, хотів обняти, але вона втекла.
Наступного дня батько збудив Зінька і Романа, наказав іти на тік молотити. Зінько зараз же пішов, а Роман ще довго огинався, бо йому було соромно ставати до чорної роботи. Одначе сперечатися не зважився і пішов на тік. Але в нього не виходило, тому він кинув роботу, сказавши, що буде службу собі шукати, і пішов до урядника. Додому повернувся ввечері і ліг спати. Батько на цей раз промовчав, вирішив почекати.
Три дні минуло тихо, на четвертий Роман попрохав карбованця, але батько відмовив. Роман вирішив піти в економію шукати роботи. Але йому сказати піти навчитися спершу писати, а тоді приходити. Так і повернувся ні з чим.
Наступного дня мати полізла в скриню і дала Роману карбованця. А син подумав, що там, мабуть, ще не один карбованець, і треба зробити так, щоб вони його рук не минули.
Пройшло ще тижнів з півтора. Роман дужче познайомився з крамарем Суком, почав навіть обідати до нього ходити. У них була дочка Горпуша, років 19-ти.
Вдома Роман нічого не робив, тільки ходив на річку рибу ловити, яку матір потім йому готувала. Він підлещувався до неї, а вона йому за це давала гроші, поки було що.
Молодь дізналася про те, як Роман ходив найматися в прикажчики і як управитель давав йому писати. Всі почали з нього глузувати, лише Левантині його стало жалко, бо він такий гарний був.
Роман помітив, що подобається дівчині, тому став з нею говорити по-простому. Розповіла дівчина йому про своє життя. Що до семи років мати тягала її за собою по наймах, а після семи й саму віддала. Незабаром мати померла. Жалів Роман дівчину, а вона йому дякувала за ту ласку, бо мало її бачила, і розказувала, як їй важко зараз жити у Струків. Одного разу Стручиха побила її, а Роман побачив, що вона плаче, розважив її словами, пригорнув до себе, поцілував. З того часу Левантина вважала Романа за свого жениха. Він став ходити до неї ночувати.
Незабаром Роману надокучило це чесне кохання, озивалася його тваринна природа. А дівчина того не розуміла.
Увесь цей час батько не займав Романа і братам звелів цього не робити, хоча Денис страшенно лютував. Він не розумів батька, був сам з тих селян, що поза господарством нічого не бачать, всю силу віддають аби стати заможним хазяїном. Тому Зінько йому здавався трохи дурним з його думками про книжки.
Одного разу сини зчинили бійку, Роман, одгодований, не знесилений працею, в один момент повалив Дениса додолу. Зінько їх розтягнув. Роман пішов з хати. Він сердився на себе, навіщо повернувся зі служби. (Але він її не по волі кинув. Служив сторожем. Продавав казенні дрова. Його й прогнали).
Роман купив горілки й пішов до жида, де її можна було випити. Там зустрів писаря. Той йому підказав, щоб попрохав батька його відділити. Роман повернувся додому, але побачив, що двері зачинені, пішов спати в повітку.
Наступного дня попросив батька відділити його, щоб завести комерцію, а не хазяйнувати. Але батько відповів: «… навчися поважати батька й братів; навчися спершу знову робити, шанувати зароблене добро та не ходити в шинок до жида, то тоді я тобі й дам частку, як побачу, що з тебе хазяїн став…».
Роман знову у жида. Коли вийшов на вулицю, то в голові вже гуло. Він подумав, що можна одружитися на дочці Сучкова – Горпуші (хоч вона вже й пристаркувата та з себе погана), і буде тоді він торгувати, бо Сучок його за товариша прийме. Пішов свататися, але йому відмовили. Сучок вже чув, як поводиться й ледарює Роман, бачив, що у нього грошей немає. Роман довго блукав селом, а пізно ввечері повернувся додому. Зінько йому говорить, що потрібно помиритися з батьком та братом, допомагати їм, а потім батько й одділить йому хату. І справді, другого дня вийшов городити тин із Зіньком, батько дуже здивувався, але нічого не сказав. Наступного дня вийшов був на тік, але робив тільки до снідання. «Поснідавши, вже не пішов туди. Романові здавалося дуже важко робити, батько не зласкавів одразу, та й сором було перед селянами, що він високо літав, а тепер низько сідає…»
Тим часом про його сватання пішла звістка по селу, дізналася й Левантина. Але він їй сказав, що ні на кого не поміняє і скоро прийде сватати. А сам подумав, що потрібно звідси тікати, а то ще «…Левантина дитину знайде…».
І другого ж дня пішов у сусідню економію. Управитель узяв його за підстаршого сторожа до лісу. Люди, з того села, де була економія, заходились коло Романа, щоб продавав їм дерево за дешеву ціну. Романа вони не довго вмовляли, і він почав добувати собі таким чином гроші. Один чоловік, не домовившись з ним за ціну, виказав його. Романа прогнали зі служби ще й грошей не віддали. Довелося до батька повертатися.
А на селі страшенно глузували з Романа, почали звати «голодрабом, ледащом». Приятелі почали одвертатися, стріваючи на вулиці.
Одного разу, повертаючись вночі від Левантини через тік, він побачив ворох пшениці. Він вирішив набрати її та віднести до Рябченка, який «…злодійське передержує…». Він вирішив, що це не крадіжка, адже він один з трьох братів, то й йому належить частка. Одніс до Рябченка три мішки пшениці, і в кишені забряжчали гроші. Справив собі нову жакетку – і грошей не залишилося. Мусив знову ходити до Рябченка. Цього разу взяв пшеницю з комори.
Одного дня зібрався Роман іти ще в якусь економію. Побачив біля дверей батькового кожуха. Одяг його. В економії нічого не добувся, то вирішив піти до міста продати кожуха. Ледве продав за три рублі.
Зранку всі кинулись шукати кожуха. Усі дивувались: хто б міг украсти?
Трохи згодом Роман украв сало – пудів зо два, потяг до Рябченка, але той не схотів прийняти. Роман вирішив сам однести його до міста та продати, а поки що сховати – у байрачку є нора.
Другого дня Сиваші сполошилися: сало вкрадено. Тільки Денис не бідкався, він здогадався, хто злодій. Сказав про це батькові, але той обурився: «…У нашій сім’ї зроду не було злодіїв і нема, чуєш ти! А ти сам на свою сім’ю будеш неславу пускати?!». Денис на це відповів, щоб батько або відділив його, або нехай Роман працює.
Саме на цю розмову зайшов Роман. Батько йому сказав: «…Годі вже панувати! Або берись до роботи, або йди собі, куди знаєш!»
Він і пішов. Вирішив піти в місто продати сала та знайти службу.
Але Денис був дуже злий на брата, тому пішов до Струка та кума, розказав їм про свої підозри. Вони почали за ним слідкувати. Днів через два Роман пішов у місто. Ще тільки вийшов за село, а вони втрьох вже сиділи біля дороги в кущах. Недовго чекали, з’явився Роман, подався у байрак, витяг щось велике, вийшов знову на шлях. Одним скоком троє товаришів стали навколо нього. Роман ударив Дениса, кинув сало та побіг. Його наздогнали, руки змотали мотузкою й потягли по шляху до села – у волость. Там були писар, старшина, урядник. Денис вимагав скласти протокола і посадити злодія в холодну. Говорив так, ніби не про брата йшлося. Роман сказав, що сало йому дав батько. Не знали, що й робити, але писар допоміг: «По закону так: коли б син у батька що і взяв, а як батько простить, то й суду нема якого». І відпустили всіх.
Коли Денис увійшов у хату, то там були всі дома. У батька затремтіли руки, слова прокльону впинилися на його вустах – він заплакав. «Так мене зганьбив!.. Увесь рід наш чесний так зганьбив!.. Брата не пожалів!.. Хоч би мене, старого, пожалів!.. ». Мати хлипала, по обличчю Зінька котилися сльози.
Частина друга
Серед нового товариства
Роман повернувся до міста, зайшов у бакалію, запитав хазяїна. Але його ніде не брали на роботу. Вирішив завтра іти по палатах: чи не потрібно там сторожа. Розпитався, де «нічліжний дім», та й пішов туди. Там йому не сподобалося, але він вибрав собі вільне місце та ліг. Незабаром над ним з’явилася постать. Це був Патрокл Хвигуровський, місце якого зайняв Роман. Хлопець перейшов.
Наступного дня знову повернувся до нічліжки, так і не знайшовши роботи. До нього підійшов парубок, вони розговорилися. Роман вийняв четвертак, той купив закусити та випити. Почали їсти. Підійшов до них Патрокл, дав Лукашу (так звали парубка) три злотих, щоб приніс ще пляшку та закуску. Випили, розговорилися, Роман розповів про свої пошуки роботи. Патрокл сказав, щоб той приходив до нього, він дасть роботу.
Три дні ще шукав служби Роман, гроші закінчилися, став на базарі. Там стояла купка людей, всі чекали заробітку. Проїв останнього п’ятака та пішов на ночівлю в міський сад. Наступного дня продав пальто за три рублі, купив сокиру та пішов на базар. Йому запропонували колоти дрова. На таких заробітках він прожив ще два тижні. Але скоро в нього не стало й трьох копійок заплатити за ніч у нічліжному. Потягся до театру. Там пізнав голос Патрокла Хвигуровського. Він сказав, що поведе його до добрих людей, але щоб той мовчав про те, що там побачить.
Довго йшли, аж поки не прийшли до якоїсь темної вулиці – у Рівчаки. Підійшли до хати. Хазяїн їх пустив. Це була звичайна міщанська оселя., за столом сидів Лукаш. Привіталися, поснідали. Увійшов хазяїн – Ярош. Патрокл сказав, щоб той дав Роману квартиру та їжу. Повечеряли та й полягали спати.
Другого дня, коли Роман прокинувся, то в хаті нікого не було, а з сіней чулася розмова. Жінка (Варка) говорила: «Знов уловили грішну душу, як нечисті в пекло!».
Повставали, посідали пити чай. Ярош запропонував Роману пристати до них (коней дешево купляти, а продавати дорого). Потім пояснили, що найдешевше купувати – це вкрасти. Почали вмовляти, говорячи, що батько й брати випхали його без нічого, тому треба взяти їх добро та й поділити. Патрокл додав, що людина людині вовк, та й запропонував поділити його з братами та батьком. Роман мовчав, бо в його голові були такі думки, що він боявся їх виявляти.
Роман пішов на базар та став на точку, але вистояв небагато. Гроші одразу ж проїв, а спати пішов у театр. Наступного дня ще гірше. Він думав: «Отак поневірятися, мучитися! І через що? Тільки через те, що брати не схотіли йому віддати його ж добро! Ну, дак він сам його візьме! Годі вже!..». Він швидко пішов у Рівчаки.
Надвечір наступного дня у Яроша зійшлося п’ятеро людей. Ярош, Патрокл та Роман почали збиратися в дорогу красти коней. Перед ними вже чорніли хати Романового села. Щось торкнуло в його душі, але вороття вже не було. Роман вивів трьох коней з батькового двору. Їх зупинив стукач, але вдалося втекти.
Минув день, і про цю справу заговорили. Розказували, що стукача вбито. Але Ярош сказав, що живий. Роману відлягло від серця, адже тепер їх не знайдуть. Незабаром Ярош віддав йому 20 крб. (продали за 80). Роман купив пальто, причепурився. За малий час гроші закінчилися, він знову пішов до Яроша. Не минуло й місяця, як коноводи прийняли Романа до свого товариства, яке вже складалося з восьми чоловік.
«Коноводи, поруч з паліями, були завсіди нашому селянинові найлютішим ворогом, бо вони руйнували йому хазяйство… Через те селяни карали такого злодія самі… Візьмуть, прив’яжуть чоловіка спиною до дошки, а тоді піднімуть дошку з їм та й кидають на землю…»
Конокради так само боролися за право існувати. Роман також пристав до цієї війни. Сміливий і нахабний він завжди виходив з небезпеки. Мав вже добрий заробіток, жив на окремій квартирі.
«А що ж тим часом робила Левантина?» Вона чула про те, що трапилося з Романом, як його піймали та знущалися. Але у всьому дівчина винила Дениса та батька. Роман влаштується в місті та забере її, головне, щоб не спізнився. Бо як спізниться, то буде сорому на все село – покритка. Вона все чекала, а він не повертався. Незабаром Левантина стане матір’ю, але не пишатися своєю дитиною буде, а ховатися з нею.
Одного разу вона пішла в хижку щось узяти, почула гострий біль. Левантина вискочила з двору та й побігла на другий кінець села. Забігла на той куток, де жила її хрещена, баба Олійничиха. Вночі народила кволу дівчинку.
Глузували з Левантини, а жалів один лише – Зінько. Запропонував стати батьком дитині. Сказав, що кохає її, запропонував піти заміж. Але вона відмовила, сказавши, що всі будуть з нього сміятися через те, що братову покритку взяв.
Незабаром дитина занедужала, а через два тижні – померла. Вирішила Левантина йти до міста шукати роботи. Струк віддав їй зароблені гроші. Пішла не озираючись.
А тим часом у Диблях був заколот. Просто у двір заходять і крадуть коней. Украли і у Денисового кума. Денис запропонував іти до знахаря, щоб сказав, де шукати. Знахар запросив 25 крб. і сказав, щоб у понеділок пішов у Чорний яр, там будуть його коні. А сам подався до Гапона, віддав 20 крб., сказав, щоб привели коней у понеділок.
А Денис все думав, хто ж приведе коней у яр. Вирішив прослідкувати вночі. Довго чекав, аж раптом якась купа чорна наближається. А то чоловік з парою коней іде. Почалася бійка. Денис пізнав Романа, але той вирвався. Вдома Денис все розказав батькові. Старий Сиваш слухав, пекучі сльози потекли по обличчю. «Тяжка хмара налягла на всю сім’ю».
Денис сказав, що піде у волость. Батько відповів: «…Підеш казати – проклену і сьогодні ж викидаю тебе з усіма твоїми манатками з хати, щоб ти мені її не ганьбив!..».
Він облишив іти до урядника, але декому розповів про те, що трапилася. Незабаром поголоска пішла по селу. Після події у Чорному яру крадіжки призупинилися.
Частина третя
Левантина
Левантина пішла в сусіднє село. Не помітила, як промайнув місяць на роботі в Бовкунів. Праця була нелегка. Незабаром повернулася їх наймичка, дівчина зосталася ні в сіх, ні в тих. Бовкун сказав, що відвезе Левантину в город до родички, що торгує бакалією.
Хазяїном у тій крамниці був Степан Іванович Квасюк. Він був на десять років молодший за жінку й одружився лише через гроші. Він був добрий до Левантини, коли не було дружини, поглядав на неї, як кіт на сало. Через місяць дівчина вирішила покинути роботу, бо дуже стомилася. Квасюк сказав, що поки знайде іншу дівчину, вона мусить попрацювати. Почав чіплятися до неї ще дужче, обіцяв любити.
Одного разу сиділа Левантина в крамниці. Зайшов покупець. Це був Роман. У цей час зайшов Квасюк, дівчина вийшла. Вночі не могла заснути. «Пекучий жаль обнімав її за молодим занапащеним життям… жаль на себе й на його… зрадника…».
Вранці пішла на базар. За рогом вулиці на неї чекав Роман. Коли дізнався, що дитина померла, то сказав: «…Ето вона й харашо здєлала, що вмерла». Далі говорив, що не міг прийти, бо голодував, не мав житла, а в селі його оголосили крадієм. Запевняв її, що не хотів їй лиха. Дівчина повірила. Пішли в сад, домовилися зустрітися там же в неділю.
Але несподівано хазяйка поїхала до матері, бо та занедужала, вдома залишився лише Квасюк. Він відпустив дівчину гуляти, бо хотів до неї придобритися. Вона пішла в сад.
Після цього Роман зачастив до крамниці. Квасюк це примітив і перестав покидати Левантину одну.
Лихо було Левантині з Романом, а ще гірше з Квасюком. Він не давав їй просвітку. Одного разу прокинулася, почувши біля себе когось. Догадалася залізти на горище і пролежала там до ранку. Хотіла піти, так Квасюк не віддавав гроші та паспорт.
Вночі знову прийшов до неї, вона його вхопила зубами за щоку. Вибігла на вулицю, довго йшла, поки не побачила Романову хату. Пішла туди.
Романові з товариством останнім часом не щастило. Два місяці сиділи без заробітку. Одного для зібралося все товариство. Роман сказав, що у нього є сусід Струк. Він запалить клуню, народ побіжить на пожежу, а товариші виведуть тим часом коней.
Роман ліг спати, але двері відчинилися, увійшла Левантина. Парубок зранку йшов вулицею задоволений – сама прибігла. До Романа зібралося товариство, почали обговорювати справу. Левантина спочатку не розуміла, але потім здогадалася, чим заробляв Роман. Хотіла тікати, але двері замкнено. Вона мусить попередити Струка, але конання не давало цього зробити.
Вночі почав Роман збиратися. Левантина не пускала, просила не занапащати себе. Хлопець сказав, щоб про те, що вона тут чула, нікому не говорила, бо сам її задушить. І пішов. Левантина вирвалася через вікно з його хати і побігла до Диблів. Коли добігла до села, то побачила пожежу.
Коноводи ж, тікаючи, наскочили на чоловіків із села. Почалася бійка.
Денис та Зінько прокинулися від Струшиного крику. Почали шукати паліїв. Слід вів до клуні. Почали шукати в соломі. Там був Роман. Він сказав, що прийшов до батька і заночував у клуні. Зібралися люди. Роман зізнався в скоєному. «Десятки рук простяглися до Романа, .. і штовхнули …туди, просто в полум’я».
За мить він вискочив. Але четверо чоловік поставили його босими ногами на жар. Денис стояв і дивився. Зінько відштовхнув людей від брата. «Каїне проклятий! – крикнув Зінько на Дениса…».
Роман підводився з вогню. Дівчина вискочила біля пожежі і впала, як мертва.
Епілог
Троє суддів, прокурор і судовий секретар сиділи за столом. Ввели обвинувачених. За ними увійшла дівчина — Валентина Тополівна (Левантина). Вона допомагала Роману Сивашу, бо була його коханкою, бо була зла на Струків, опинилася на пожежі. Роман же говорить, що винен він один. Привели свідків. Жоден з них не сказав нічого доброго про Романа або Левантину. Перший свідок – Денис Сиваш. Суд каже, що він не може свідчити, бо брат, але Денис сам того хоче.
Левантина дожидає присуду в тюрмі – 5 місяців. Відбуває покарання від людей, яким хотіла допомогти. Ввійшли присяжні, обвинуватили Романа, а Левантину пожаліли, помилували. Вона повернулася до тюрми, щоб переодягнутися, упала і вже не могла встати. Занедужала. Зінько, приїхавши по неї із села, не побачив навіть її могили.
Роман у Субіру.
«Сумно тепер у Сивашевій сім’ї. Дениса вже там давно нема: не могли простити йому, що не оборонив Романа… Живе Денис окремо, багатіє. Старий батько згорбився, білий як молоко зробився, за малий час зовсім постарівся.
Осумнів і Зінько і, вкупі з батьком та матір’ю, часто згадує і Левантину бідолашну, і безщасного Романа… І думає Зінько про те, чи то люди самі такий лад проміж себе завели, що як кому так і гарно серед нього жити, а як кому так ніяк не можна. І треба б, щоб краще зробити, та як?»
