Тарас Бульба. Скорочено. Переклад Миколи Садовського.

 (Редакція Івана Малковича та Євгена Поповича на основі перекладу Миколи Садовського. Редакцію перекладу здійснено за другим, переробленим, авторським виданням 1842 року з урахуванням першого авторського видання 1835 року.)

I

— А повернись-но, синку! Цур тобі, який ти чудний! Що це за попівські підрясники на вас? І отак би то всі в академії й ходять?

Такими словами зустрів старий Бульба двох синів своїх, що вчилися в київській бурсі й оце приїхали додому.

Сини його щойно позлазили з коней. То були два здоровенні парубки, які дивилися ще з-під лоба, як усі семінаристи, що лишень покінчали науки. Здорові, рум’яні їхні лиця укривав ніжний пух, що не знав іще бритви. Вони дуже завстидалися з такого батькового привітання і стояли нерухомо.

— Стійте, стійте! Дайте мені на вас гаразд роздивиться, — провадив він, обертаючи їх. — Ото які довгі свитки на вас! Ох же й свитки! А ну ж, нехай котрийсь побіжить, а я подивлюся, чи не беркицьне він на землю, у полах заплутавшись…

— Перестаньте глузувати, батьку! — промовив нарешті старший із них.— Бо хоч ви й батько мені, а сміятись будете — їй-богу, одлупцюю!

— Ох ти ж сякий-такий сину! Як то — батька?! — промовив Тарас Бульба і відступив на кілька кроків назад.

— Та хоч би й батька, не подивлюсь. Образи не подарую нікому.

— А як же ти будеш зо мною битися? Навкулачки чи що?

— Та вже як доведеться.

— Ну, то давай навкулачки! — промовив рішуче Бульба, засукуючи рукави. — Подивлюся я, що ти за мастак у кулаці!

І батько з сином, замість привітання після довгої розлуки, почали гамселити один одного і в боки, і в поперек, і в груди — то відступаючи та оглядаючись.

— Дивіться, люди добрі: геть здурів старий, зовсім з глузду з’їхав! — дорікала, стоячи при порозі, бліда, худенька і добра їхня мати, що навіть не встигла ще обійняти своїх синів-соколів. — Діти додому приїхали, більше як рік їх не бачено, а він вигадав казна-що: навкулачки битися!

— Та він добре б’ється! — промовив Бульба, зупинившись, —додав він, обсмикуючись: — Так, що краще б з ним і не заводитись. Добрий буде козак!.. Ну, а тепер здоров, синку, почоломкаємося!.. — І батько з сином почали цілуватися.

— Добре, синку! Отак же й лупцюй кожного, як мене молотив: нікому не даруй!.. А проте, що не кажи, а вбрання на тобі таки кумедне.. А ти, бельбасе, чого стоїш, руки поспускавши? — звернувся він до меншого. — Чом же ти, вражий сину, не пробуєш своїх кулаків на мені?

— Ще чого вигадай! — промовила мати, обіймаючи тим часом меншого. — I впаде ж йому в голову, щоб рідна дитина та батька била! I наче йому тепер до того: дитина скільки світа проїхала, втомилася (дитина мала двадцять з чимось літ і рівно сажень зросту). Йому б саме відпочити та попоїсти чого, а він до бійки силує!

— Е-е, та ти, як я бачу, материн мазунчик! — промовив Бульба. — Не слухай, синку, матері: вона — баба, вона нічого не тямить? Ваші пестощі — чисте поле та кінь добрий — ото ваші пестощі! А цю шаблю бачите? — Оце ваша мати! А все решта — сміття! — оте, чим напихають ваші голови: і академія, і всі ті книжки — все те, кажу, казна-що — чхать на те все! — Тут Бульба приточив таке слівце, що навіть не годиться до друку. — А найкраще, як я вас того ж таки тижня та одвезу на Запорожжя — от де наука, так наука! Там ваша школа.

— То тільки один тиждень і бути їм удома? — мовила жалібно, зі сльозами на очах, стара, сухенька мати. — Не доведеться їм бідолашним і погуляти як слід, не доведеться в хаті рідній обізнатися, та й мені не доведеться на них надивитися!

— Годі, стара, голосити! Не на те козак удався, щоб із бабами воловодитись. Ти ще б їх до себе під спідницю сховала. Гайда, краще неси нам на стіл усе, що там у тебе є. Та не треба нам пундиків усяких; тягни нам сюди цілого барана чи козу давай, медів сорокарічних! Та горілки багато, тільки не з родзинками чи там ще з якими витребеньками, а чистої давай, щоб грала й шуміла, як скажена!

Бульба повів синів своїх до світлиці.

Світлицю було вбрано за звичаєм тих часів, про які живі згадки зосталися тільки в піснях та народних думах, що їх уже не співають більше в Україні сліпі кобзарі під тихий бренькіт бандури серед слухачів.Усе було чисте, вимащене кольоровою глиною. По стінах — шаблі, нагаї, неводи й мушкети, хитро оправлений ріжок на порох, золота вуздечка на коня і пута зі срібними бляшками. Вікна у світлиці були маленькі. Вікна й двері були в червоних обводах. На полицях по кутках стояли глеки, сулії, пляшки з зеленого й синього шкла, сріблом биті келехи, золочені чарки всілякої роботи, що завітали до Бульбиної світлиці різними шляхами, через треті й четверті руки, як то зазвичай бувало у ті лицарські часи. Берестові широкі лави попід стінами всієї світлиці; величезий стіл під образами на покуті; широка піч — усе це було добре знайоме нашим двом лицарям, які щороку приходили додому на вакації. Вже як кінчали науку, послав Бульба їм з табуна свого пару молодих румаків.

На приїзд синів Бульба звелів скликати всю військову старшину, хто був поблизу; і коли прийшло двоє з них та ще й осавула Дмитро Товкач, давній його приятель, — він їм зараз же явив своїх синів, кажучи: «Ось дивіться, пани-браття, які молодці! На Січ пошлю їх незабаром». Гості привітали Бульбу й обох його синів, додавши, що нема кращої науки для молодого козака, як Запорозька Січ.

— Нуте ж, пани-браття, сідай же всяк до столу, кому де зручно… Ну, синочки! найперше вип’ємо горілки! — так почав Бульба. — Господи благослови! Будьте здорові, сини мої любі: і ти, Остапе, і ти, Андрію! Дай же, Боже, щоб вам на війні щастило!..

— Гадаю, архимандрит горілки й на понюх вам не давав, — жартував далі Тарас. — А ну ж, признавайтеся, чи добре вам давали березової каші та свіжого вишнячку по спині й по всіх сусідніх козацьких околицях?

— Нічого, батьку, згадувать того, що минуло, — рівно озвався Остап, — що було, те загуло!

— Нехай би тепер хто спробував! — промовив Андрій. — Хай тепер хто зачепить! От нехай тільки трапиться яка татарва, — знатиме, що то за штука — шабля козацька!

— Добре, синку! Їй-богу, добре! Та коли на те пішло, то і я з вами їду! Їй-же богу, їду. Якого дідька я отут ждатиму? Щоб перевестися на гречкосія, висиджуватись дома, доглядати овець чи свиней та з жінкою бабитись? Я — козак, не хочу! Що з того, що нема війни? Я й так подамся з вами на Запорожжя — хоч погуляю! — І старий Бульба потрошку розпалювався,  нарешті устав з-за столу і тупнув ногою. — Завтра ж і рушаємо! Нащо нам оця хата? — По цих словах почав він бити горшки та шпурляти пляшками.

Бідна старенька мати, що звикла вже до таких вчинків свого чоловіка, сумно дивилася на все це, сидячи на лаві. Вона не сміла ні в чім суперечити; але не змогла вдержати сліз; вона глянула на дітей своїх, з якими їй знов судилася така швидка розлука, — і ніхто не зміг би описати мовчазної сили того горя, що тремтіло в її очах і в судомно зціплених устах.

Бульба був страшенно впертий. То був один із тих характерів, які могли з’явитися лише тяжкого XV сторіччя в напівкочовому закутку Європи, коли панували праведні й неправедні уявлення про землі, коли весь прадавній південь, покинутий своїми князями, було спустошено й випалено дощенту ненастанними наскоками монгольських хижаків; коли бойовим палом укрився здавна лагідний слов’янський дух і завелося козацтво.

Повсякчасна необхідність боронити узграниччя від трьох різнохарактерних націй надавала якогось вільного, широкого розмаху їхнім подвигам і виховала впертість духу. Це був справді надзвичайний вияв української сили. Замість колишніх уділів, малих містечок, що аж кишіли псарями та ловцями, виникли грізні села, курені й околиці, пов’язані спільною небезпекою й ненавистю до хижих нехристів. Усім відомо вже з історії, як козацька безнастанна боротьба і невсипуще життя порятували Європу від бусурменських наскоків. Королі польські зрозуміли, чого варте козацтво і яку може дати користь така войовнича вартова сила. Вони потурали йому і улесливо шукали з ним згоди. На випадок війни й посполитого рушення за вісім днів, не більше, усе козацтво було вже на конях і при зброї, і за два тижні набиралося таке військо, якого не набрати жодній рекрутчині. Похід кінчався — усі вояки розходилися по луках та ланах, на дніпровські перевози — ловили рибу, торгували, варили пиво і всі були вільними козаками. Не було такого ремесла, що його не знав би козак— усе це було йому до снаги.

Опріч козаків реєстрових, що мали собі за повинність ставати до лави під час війни, можна було кожної пори набрати силу-силенну охочекомонних: досить було осавулам перейтися ринками й майданами усіх сіл та містечок і гукнути на повен голос, ставши на воза:

— Гей ви, пивники, броварі! Годі вам пиво варити та лежнями лежати у запічках! Гей, плугарі, гречкосії, чабани, бабії! Час козацької слави здобувати!

І цей погук був, мов та іскра, що падала на суху солому. І геть усі сідали на коней.

Тарас був із корінних полковників давнього гарту: весь він удався на бойове завзяття і відзначався крицевою щирістю своєї вдачі. Багато вже було таких, що переймали польські звичаї. Тарасові було це не до шмиги. Він кохався у простому побуті козацькому й пересварився з усіма своїми товаришами, які пнулися до панських звичаїв, взиваючи їх підніжками лядських панів. Вічно невгамовний, мав себе за покликаного оборонця віри православної. Досить було йому довідатись, що в якімось селі люди терплять утиски від орендарів,— і він самовладне з’являвся там зі своїми козаками й чинив розправу. Він узяв собі за правило, що в трьох випадках завжди треба братися за шаблю, а саме: коли комисари не поважали старшину; коли глумилися над православною вірою й не шанували і, нарешті, коли ворог був бусурмен чи турчин. Тепер він наперед тішився думкою, як він з двома синами з’явиться на Січ і скаже: «Ось дивіться ж, яких я вам хлоп’ят привів!»; як покаже їх усьому старому товариству; як пишатиметься першими лицарськими їхніми вчинками. Спершу він хотів одіслати їх самих, та запалився гордим вояцьким духом і другого ж таки дня наважився їхати з ними сам.

Він уже порався і давав накази, вибирав коней і зброю для молодих синів, призначив козаків, які повинні були завтра їхати з ними. Осавулі Товкачу передав своє старшинство і виявив свою волю — негайно зо всім його полком прибути на Січ, коли він подасть йому про те звістку. Зробивши всі розпорядження, він вернувся аж зморений від турбот.

— Ну, діти, тепер час уже й спати, а завтра зробимо те, що Бог дасть… Та не стели нам постелі! Ми будемо спати надворі.

Ніч тільки що оповила небо; але Бульба завжди лягав рано. Він розлігся на килимі, вкрився кожухом. Бульба швидко захропів, а за ним і весь його двір.

Лише бідна мати не спала. Припала вона до узголів’я любих синів своїх, що лежали поруч; розчісувала їхні молоді, буйно скуйовджені кучері й зрошувала їх сльозами. Вона дивилася на них і не могла надивитись. Вона вигодувала їх своїми грудьми; випестила й викохала їх — і тепер тільки на одну хвильку бачить їх перед собою.

— Сини мої, сини мої милі! Що буде з вами? Яка ваша доля? — шепотіла вона, і сльози набиралися в зморшках, що змінили її колись прекрасне обличчя. Вона й справді була дуже нещасна. Одну лишень хвильку вона жила коханням, тільки за першого шалу пристрасті, а вже суворий коханець покидав її задля шаблі, задля буйного товариства. Вона бачила свого чоловіка два-три рази на рік, а тоді кілька років не мала про нього навіть звістки. Та коли й бачила його, коли вони жили вкупі, — що то було за життя? Вона терпіла наругу, навіть стусани, ласку бачила тільки з милості; була вона чимось зайвим серед цієї громади нежонатих лицарів, яким гуляще Запорожжя надавало суворого чару. Безутішна молодість промайнула перед нею, і її прекрасні свіжі лиця й груди одцвіли без поцілунків і вкрилися дочасними зморшками. Усе кохання, всі почуття, все обернулося в неї на одне материнське почуття. Вона гаряче, палко, слізно, схилилася над своїми дітьми. Її милих, коханих соколят тепер беруть від неї, щоб ніколи вона їх більше не побачила! Слізьми дрібними умиваючись, дивилася вона в їхні очі  і думала: «А може, Бульба, прокинувшись, перемінить свій рішенець і зажде ще кілька днів; може, він надумався так швидко їхати тільки через те, що забагато випив». Вона все сиділа в головах у своїх любих синів, не зводячи з них очей і не думаючи про сон, не почуваючи ніякої втоми і в думках бажаючи, щоб ця ніч тяглася якомога довше.

Бульба раптом прокинувся і зірвався ноги. Він дуже добре пам’ятав усе, що вчора наказував.

— Ну ж бо, хлопці, годі спати! Пора, пора! Напувайте коней! А де ж стара? (Так він звичайно називав свою жінку.) Швидше, стара, готуй нам чого-небудь попоїсти — їхати не близький світ!

Бідна старенька, втративши останню свою надію, у відчаї подалася до хати. Тим часом, як вона, вмиваючися слізьми, готувала сніданок, Бульба віддавав свої накази, метушився в стайні і сам вибирав для синів своїх найкраще убрання.

Учорашні бурсаки раптом перемінилися: замість брудних чобіт — червоні сап’янці зі срібними підківками; шаровари, як Чорне море завширшки, обперезані золотим очкуром. Кармазинові жупани, з блискучого, як вогонь, сукна, підперезані мережаним поясом; турецькі пістолі були засунуті за пояс; шабля бряжчала при боці. Їхні лиця покращали й пояснішали; молодий чорний вус тепер наче яскравіше відтіняв їхню білизну і дужий, могутній цвіт юності; вони були прегарні під чорними смушковими шапками з золотим верхом.

Бідна старенька мати! Як побачила вона їх у цьому вбранні, то не змогла промовити й слова, і сльози застигли в її очах.

— Ну, сини, все готове! Нічого гаятись! Присядьмо на дорогу, —промовив Бульба

Усі посідали, навіть хлопці, що поштиво стояли при дверях.

— Тепер благослови, мати, дітей своїх! — сказав Бульба. — Благай Бога, щоб фортунило їм на війні, щоб стояли довіку за віру Христову, а коли ні — хай краще пропадуть!.. Підійдіть до матері: молитва материна із морського дна вертає й на землі спасає.

Мати, слабосила, як мати, обняла їх, вийняла два образки й, ридаючи, наділа їм на шиї.

— Нехай хоронить вас… Божа Мати… Не забувайте, діти, матері вашої… подайте іноді хоч вісточку про себе…

— Ну, гайда, діти! — мовив Бульба.

При ґанку стояли осідлані коні. Бульба раптом вискочив на свого Чорта, що скажено рвонувся вбік, почувши на собі двадцяти-пудову ваготу, — Тарас-бо був надзвичайно важкий і дебелий.

Коли уздріла мати, що й сини її вже посідали на коней, кинулася вона до меншого, у якого в рисах обличчя світилося більше ніжності; вона припала до сідла його і не випускала його зі своїх рук. Два дужих козаки обережно взяли її й віднесли до хати. Та як виїхали вони за ворота, вона зі всією легкістю сарни, незвичною як на її літа, вибігла за ворота, з неймовірною силою зупинила коня й обняла одного з синів із якоюсь гарячковою несамовитістю… Її знов однесли.

Молоді козаки їхали смутні, ледве тамуючи сльози, боячись розсердити батька, який теж був схвильований, хоч і не показував того. Проїхавши трохи, вони озирнулися назад: хутір їхній немов провалився, тільки ледве бовваніли над землею два димарі їхньої тихої хати та вершки дерев, той луг, що нагадував їм усю історію їхнього життя.

— Прощайте й дитячі літа, і забави, і все, і все!

II

Усі три вершники їхали мовчки. Старий Тарас думав про давню давнину: перед ним проходила його молодість, його літа, — літа, що промайнули і не вернуться, бажаючи, щоб молодість тривала все його життя. Він думав про те, кого зі свого давньогo товариства зустріне тепер на Січі.  

Сини його думали інші думи. Але треба спершу трохи більше розповісти про його синів. На дванадцятім році їх було віддано до Київської академії, бо вся значна старшина вважала своїм найпершим обов’язком віддавати своїх дітей у науку. Були вони тоді, як і всі, що потрапляли до бурси, дикі, викохані на волі, і там уже ставали вони один на одного схожі. Старший, Остап, почав з того свою науку, що першого ж року втік додому. Його повернули, тяжко випарили й посадовили за книжку. Чотири рази закопував він свого букваря в землю і чотири рази, відшмагавши його немилосердно, купували йому нового. Запевне він зробив би те і вп’яте, коли б батько врочисто не заприсягся віддати його на цілих двадцять років у монастирські служки й не пообіцяв, що він довіку не побачить Запорожжя, якщо не навчиться в академії всякої науки. З того часу Остап якнайстаранніше засів за нудотну книжку і незабаром став у перші лави. Тодішня наука геть розходилася з життям. Всі, хто вчився тої науки, ні до чого не могли приточити свого знання. А ще той республіканський лад самої бурси— усе це спонукало їх до зовсім іншої діяльності, яка нічого спільного з наукою не мала. Іноді поганий харч, іноді часті кари голодом, іноді багато потреб, що закипали у свіжім, здоровім, молодім тілі, — усе це разом виробляло в них ту невгамовну моторність, яка вже потім розвивалася на Запоріжжі. Голодна бурса шугала вулицями Києва і змушувала всіх мешканців бути напоготові. Ці бурсаки гуртувалися в зовсім осібну громаду; до вищого кола, з польських та українських шляхтичів, їм було зась…

Остап Бульбенко хоч і почав пильно вчитися логіки й навіть богослів’я, ніяк не міг здихатися безжальних різок. Ясна річ, що все це мало якось загартувати його вдачу, надати їй жорсткої твердості, що була завжди прикметною в козаків. Остап мав славу одного з найкращих товаришів. Він рідко верховодив у зухвалих витівках — обтрусити чужий сад чи обібрати город, зате один із перших ставав під знамена спритних бурсаків і ніколи й ні за яких обставин не виказував своїх товаришів. Він був твердий до всяких спокус, опріч війни та бучної гулянки. Він був прямодушний з рівнею своєю. Він був добрий. Його взяли за серце сльози бідної матері, і тільки це тепер його смутило…

Менший брат його, Андрій, мав живішу і трохи тоншу вдачу. Він був беручкіший до науки й опановував її легше. А ще він був меткіший од свого брата; частіше верховодив у найнебезпечніших витівках і не раз завдяки своєму спритному розумові відкручувався від кари, тим часом як брат його Остап без зайвих хитрощів скидав із себе свитку й клався долі, не прохаючи помилування. Він також горів жадобою лицарського подвигу, але в душі його знаходилося місце і для інших почуттів. Потреба кохання гостро спалахнула в ньому, як тільки минуло йому вісімнадцять років. Жіноча постать часто витала в його розпалених мріях. Він пильно ховався перед своїми товаришами з тими поривами юнацької палкої душі, бо за тих часів соромно й ганебно було думати козакові про жіночі втіхи, не здобувши лицарської слави. Останніми роками він рідше верховодив у бурсацьких ватагах, а частіше блукав самотою де-небудь по затишних київських закутках. Іноді він заходив і на панську вулицю, у теперішньому старому Києві, де жило українське й польське шляхетство. Одного разу він мало не потрапив під колясу якогось польського пана, і візник оперезав його з усього плеча пугою. Молодий бурсак скипів: з несамовитою відвагою ухопив він своєю дужою рукою за заднє колесо і зупинив колясу. Але візник, прочуваючи помсту, почав періщити коней, вони рвонули — і Андрій заорав носом просто в багнюку. Щонайдзвінкіший і гармонійний сміх долетів до його вух. Він підвів очі й побачив біля вікна панну такої краси, якої ще зроду йому не траплялося бачити. Вона щиро сміялася, і сміх надавав осяйної сили її сліпучій красі. Він сторопів. Хто б вона була — оця красуня? Він хотів був довідатися від челяді, що стояла за ворітьми. Та челядь пирснула сміхом і не пошанувала відповіддю. Урешті він дізнався, що то була дочка ковельського воєводи, який приїхав на якийсь час до Києва. Наступної ж таки ночі він проліз через огорожу до саду, виліз на дерево, з дерева переліз на дах і через димар каміна пробрався просто в опочивальню красуні, яка саме сиділа перед свічкою і виймала з вух своїх дорогі сережки. Чарівна полька так злякалася, що не могла вимовити й слова; однак примітивши, що бурсак стояв, не сміючи навіть поворухнути рукою, пізнала в ньому того самого, що брязнув перед нею на вулиці, — і сміх знову опанував її. До того ж у рисах Андрієвих нічого не було страшного: він був дуже гарний на вроду. Вона від душі сміялася. Красуня була легковажна, як полька, але очі її, неймовірно гарні, пронизливі очі, кидали погляд довгий, як вічність. Бурсак не міг і рукою поворухнути, коли воєводівна сміливо підійшла до нього, наділа йому на голову свою діядему, повісила на губи йому сережки й оповила його шемізеткою. Вона чепурила його і з дитячою розбещеністю, витворяла з ним силу всіляких дурниць, які ще дужче знітили бідного бурсака. Він являв собою досить кумедну постать, роззявивши рота і втупившись у її чарівні очі. Стук, що почувся біля дверей, злякав її. Вона звеліла Андрієві сховатися під ліжко і покликала свою покоївку, полонену татарку, і наказала їй обережно вивести його в сад, а звідтіля спровадити через паркан. Але цього разу наш бурсак не так щасливо перебрався через огорожу: пробурканий сторож гарненько вчистив його по ногах, а челядь, що збіглася на ґвалт, таки довгенько лупцювала його вже на вулиці, аж поки прудкі ноги врятували його.

Після такої оказії проходити біля будинку було небезпечно. Він побачив її ще раз у костьолі: вона помітила його і дуже втішно усміхнулася. Він бачив її мимохіть ще одного разу, і після цього воєвода ковельський хутко виїхав.

Ось про що думав Андрій, схиливши голову і втупивши очі у гриву свого коня.

А тим часом степ уже прийняв їх усіх у свої обійми, і висока трава муром обступила їх, і тільки козацькі шапки мигтіли поміж її волоток.

— Еге-ге! А чого ж це ви, хлопці, так принишкли? — промовив, нарешті, Бульба, отямившись від своєї задуми. — Наче якісь ченці! Ну, годі, годі! До біса всі думки! Запалюйте лишень люльки та покуримо.

I козаки, припавши до коней, зникли в траві. Вже перестали виднітися й чорні шапки.

Сонце виглянуло давно на розпогодженій блакиті  і залляло степ. Усе смутне й сонне, що було в козацьких душах, миттю щезло; серця їхні стрепенулись, як птиці.

Степ що далі, то все кращав. Тоді увесь наш південь, увесь той простір аж до самого Чорного моря був неторканою зеленою пустелею. Повітря було повне всякого пташиного співу та свисту. В небі нерухомо стояли шуліки. З трави рівним помахом крил підіймалася чайка. Степи, степи! Які ж бо ви з біса гарні!..

Наші мандрівці зупинялися лише на кілька хвилин, щоб підобідати, і тоді загін із десяти козаків, що їхав за ними, злазив із коней. Їли самий хліб із салом чи коржі, пили по одній чарчині, аби тільки підкріпитися, бо Тарас Бульба ніколи не дозволяв напиватися в дорозі, і знов їхали аж до вечора. Увечері ж увесь степ геть перемінювався. Уся його різнобарвна далина займалася останнім яскравим відблиском сонця і помалу темніла. Цвірчання коників розлягалося все дужче. Іноді чулося з якогось усамітненого озера лебедине ячання і срібною хвилею розлягалося в повітрі.

Мандрівці, зупинившись на ніч у степу, вибирали нічліг, розкладали багаття, ставили казан, у якому варили собі куліш. Повечерявши, козаки лягали спати, пустивши на попас коней. Самі вони мостилися на свитках. Просто на них дивилися нічні зорі. Вони чули своїм вухом увесь незліченний світ комах, що кишів у траві.

Мандрівці їхали без жодної пригоди. Ніде не траплялося їм деревини: усе степ та степ. Одного тільки разу Тарас показав синам на маленьку, що ледве чорніла в далекій траві, цятку, сказавши:

— Дивіться, діти, ото скаче татарин! Ану, діти, спробуйте наздогнати татарина!.. I не пробуйте — повік не впіймаєте: у нього кінь шпаркіший од мого Чорта.

Одначе, остерігаючись схованої де-небудь татарської засідки, Бульба вирішив бути обачним. Вони примчали до невеличкої річки Татарки, що вливалася в Дніпро, кинулися у воду з кіньми своїми і довго пливли нею, щоб сховати слід свій, а тоді вже, вибравшись на другий берег, спокійно поїхали собі далі.

Через три дні вони вже майже досягли того місця, що було метою їхньої подорожі. В повітрі враз похолоднішало: вони відчули, що Дніпро вже близько. Козаки позлазили з коней своїх, сіли на пором і за три години були вже біля Хортиці, де була тоді Січ, що частенько міняла свій осідок.

Юрба народу лаялася на березі з перевізниками. Козаки підпопружили коней. Тарас підбадьорився, підтягнув дужче на собі пояс і гордо розправив рукою вуса. Молоді сини його теж оглянули себе з ніг до голови з якимось острахом та невиразною втіхою, і всі разом в’їхали в присіччя, що було за півверстви від Січі. Усіх їх раптом оглушили півсотні ковальських молотів. Дужі кожум’яки сиділи на ґанках і м’яли дужими руками волові шкури. Вірменин порозвішував дорогі хустки. Але перший, хто їм трапився назустріч, був запорожець, що спав серед шляху, розкинувши руки й ноги. Тарас Бульба не втерпів, щоб не стати й не помилуватися ним.

— Ич, як поважно розкинувся! От так пишна фігура! — промовив він, зупиняючи коня.

Нарешті вони минули присіччя й побачили кілька розкиданих куренів, укритих дерном, а то — по-татарському — й повстю. Деякі було обставлено гарматами. Ніде не видно було ні тину, ні тих низьких хаток з ґаночками. Невеликий вал із засікою, що не охоронялися нічим і ніким. Кілька дужих запорожців, що з люльками в зубах лежали на самому шляху, подивилося на них досить байдуже, навіть не зворухнувшись. Тарас обережно проїхав із синами поміж них, промовивши:

— Здорові були, панове товариство!

—Доброго здоров’ячка й вам! — відповіли запорожці. Скрізь маячіли козаки. Так ось вона, Січ! Ось воно, те гніздо, звідкіля вилітають усі ті горді, як орли, і дужі, як леви! Ось звідки розливається козацька воля по всій Україні!

Наші мандрівці виїхали на широкий майдан, де звичайно збиралася рада. Їм знов заступила шлях ціла юрба музик, посеред яких витанцьовував молодий запорожець. Він тільки вигукував:

— Шпаркіше грайте, музики! Не шкодуй, Хомо, горілки православним християнам!

I Хома з підбитим оком щедро наливав кожному, хто хотів, а тоді враз пускалися навприсідки.  А тим часом у юрбі почали траплятися й поважні, шановані за свої заслуги по всій Січі сивочубі козаки. Tарас нарешті зустрів багато знайомих облич. Остап з Андрієм тільки й чули вітання:

— А, це ти, Печерице!.. Здоров будь, Козолупе! А ти як сюди попав, Долоте?.. Здоров, Кирдяго!.. Здоров, Густий!.. Чи сподівався я тебе побачити, Ременю?!

І лицарі, що зібралися зі всієї широкої України, чоломкались один з другим, а далі пішли запитання:

— А що ж Касян? Що Бородавка? Що Колопер? Що Підситок? І чув лише у відповідь Тарас Бульба, що Бородавку повісили в Толопані, що з Колопера злупили шкуру під Кизикерменом, що Підситкову голову засолили в бочці й відіслали до самого Цареграду… Понурив голову старий Бульба і сумно промовив:

— Добрі були козаки!

III

Уже з тиждень Тарас Бульба жив зі своїми синами на Січі. Остап з Андрієм не дуже дбали про військову науку. Січ не любила турбувати себе військовими вправами і гаяти час надаремно; юнацтво виховувалося й набиралося досвіду тільки на ділі. Козак занудився б, якби на дозвіллі навчався якої-небудь там дисципліни. Уся Січ була якимсь надзвичайним явищем: це було безнастанне бенкетування, учта, що галасливо почалася й загубила свій кінець. Дехто, правда, брався за ремесло, інші тримали крамнички й крамарювали; але переважна більшість гуляла з ранку до вечора. Кожен, хто сюди ускочив, тут же забував і покидав усе те, що його колись цікавило. Він, можна сказати, чхав на своє минуле і безжурно віддавався волі. Веселість була п’яна, галаслива, а проте не був то чорний шинок, де чоловік, напившись, страчує навіть образ Божий; це було тісне коло шкільних товаришів. Тільки й різниці, шо їх єднатися в школі силували, а тут вони самохіть, без чийогось примусу. Тут були всі бурсаки, що не витерпіли академічної лози і не винесли зі школи жодної букви; але разом із ними тут були й ті, які знали, що таке Горацій, Цицерон і Римська республіка. Тут було багато й старшини, також була сила досвідчених вояків. Та й кого тут не було? Ця дивовижна республіка була потребою саме того часу. Лише ті, хто упадає за жінками, не могли знайти тут нічого, бо навіть у присіччі не сміла з’являтися жодна жінка.

Остапа й Андрія надзвичайно дивувало, що вже при них на Січ приходила сила всякого народу, і хоч би хто спитав їх: звідки вони, хто вони і як звуться? Вони прибували сюди, начебто вертаючись до рідної домівки. Прибулець являвся тільки до кошового, а той звичайно проказував:

— Здоров! А що, в Христа віруєш?

— Вірую! — відповідав той.

— Ану перехрестись! Прибулець хрестився.

— Ну, то добре, — казав кошовий, — іди ж у який сам знаєш курінь.

На цьому й закінчувалася уся церемонія. І вся Січ молилася в одній церкві й ладна була її обороняти до останньої краплі крові. Тільки жиди-грошолупи, вірмени й татарва насмілювалися жити й торгувати в присіччі, бо запорожці ніколи не любили торгуватися.

Січ складалася з шістдесяти з чимось куренів, і кожний із них скидався на окрему незалежну республіку, а ще більше на школу чи бурсу з дітьми. Ніхто ні про що не дбав, ніхто нічого власного не мав: усе було на руках у курінного отамана, який за це й звався батьком. Іноді поміж куренями спалахували сварки, тоді справа тут-таки доходила до бійки. Отака була та Січ, що так приваблювала до себе тогочасну молодь.

Остап з Андрієм поринули в це бурхливе море загальної гульні зі всім палом молодого завзяття, і миттю забули і батьківську хату, і бурсу, і віддалися новому життю. Усе їх вабило: звичаї і нескладна управа та закони… Коли козак прокрався, поцупив якусь абищицю, це вважалося ганьбою всьому козацтву: його, як безчесника, прив’язували до стовпа, що стояв на майдані, і клали біля нього кия, що ним кожен перехожий мусив почастувати його по щирості, аж поки таким чином не забивали його на смерть. Того, хто, напозичавшись, не хотів платити, прив’язували ланцюгом до гармати, і там він сидів доти, доки хтось не зважувався його викупити, заплативши борг. Але найбільше враження зробила на Андрія страшна кара за душогубство. Тут-таки, на його очах, викопали яму, опустили туди живого вбивцю, а на нього поставили труну з тілом ним убитого, і обох засипали землею.

Небавом обидва юнаки здобули щиру прихильність у козаків. Частенько разом з іншими виїздили на полювання в степ; а то ходили на озера, річки й протоки закидали неводи та сіті. Хоч і не було тут іще справжньої науки, але вони вже стали помітними поміж іншими юнаками своїм завзяттям та вдатністю у всьому. Моторно і влучно стріляли в ціль, перепливали Дніпро проти течії — вчинок, за який молодика врочисто приймали до козацького коша.

Але старий Тарас готував їх до іншого. Йому не до душі було таке життя, — справжнього діла хотів він. Він усе мудрував, яким би побитом підняти Січ до зброї. Аж ось одного дня він прийшов до кошового і сказав йому просто:

— А що, пане кошовий, час би й погуляти запорожцям.

— Ніде погуляти, — відповів кошовий, вийнявши люльку з рота і чвиркнувши набік.

— Як то ніде?.. Можна піти на Туреччину, або на Татарву.

— Не можна ні на Туреччину, ні на Татарву, — відповів кошовий, знову байдуже взявши до рота свою люльку…

— То, виходить, слід, щоб ішла намарне козацька сила, щоб чоловік гинув, як той собака, без доброї справи, щоб ні вітчизні, ні всьому хрещеному люду не було від нього ніякої користі? Та навіщо ж ми живемо? На якого біса ми живемо, розтлумач мені це.

Кошовий не відповів нічого. Це був упертий козак. Він трохи помовчав, а тоді сказав:

— А все ж таки війни не буде.

«Ну, постривай же ти, чортова довбне, — промовив до себе Бульба, — будеш ти мене знати!» І тут-таки поклав помститися кошовому.

Змовившись з одним-другим, урядив їм випивачку, і захмелілі козаки рушили просто на майдан, де стояли литаври, у які били, скликаючи на раду. Не знайшовши паличок, вони вхопили по поліняці й почали гамселити в них. На цей гук перший прибіг довбиш.

— Хто сміє бити в литаври? — закричав він.

— Мовчи! Бери свої палички й лупи, коли тобі кажуть, — відмовила старшина, що була вже під чаркою.

Довбиш тієї ж миті вийняв з кишені палички, які він захопив з собою. Литаври загули — і швидко на січовий майдан стали збиратися чорні купи запорожців. Усі стали в коло, показалася, нарешті, й старшина з клейнодами: кошовий із патерицею в руці, суддя з військовою печаткою, писар з каламарем та осавула з пірначем. Кошовий і старшина познімали шапки й уклонилися на всі боки козакам.

— Що сталося, панове товариство? Чого бажаєте? — спитав кошовий.

Лайка та вигуки не дали йому говорити.

— Клади патерицю, чортів сину! Не хочемо тебе більше! — кричали з юрби козаки.

Деякі тверезі курені почали було заступатися за кошового, та інші курені — і п’яні, й тверезі — зчепилися навкулачки. Ґвалт зчинився з усіх боків.

Кошовий хотів щось казати, але, знаючи, що розбурхана юрба може за це прибити його на смерть, уклонився низенько, поклав патерицю і сховався в натовпі.

— То й нам класти наші клейноди, панове? — сказали суддя, писар та осавула.

— Ні, ви зоставайтесь! — загукали із натовпу. — Нам тільки кошового треба було нагнати, бо він же баба, а нам треба козака в кошові.

— Кого ж тепер ви хочете за кошового? — спитала старшина.

— Кукубенка поставити! — гукали одні.

— Не хочемо Кукубенка! — кричали інші. — Рано йому, ще молоко на губах не обсохло!

— Шило хай буде кошовим! — вигукували треті. — Шила в кошові!

— Кричіть Кирдягу! — шепнув декому Тарас Бульба.

— Кирдягу! Кирдягу! — закричала юрба. — Бородатого! Кирдягу!До біса з Шилом!

Усі, кого вигукували, почувши своє ймення, зараз вийшли з юрби, щоб ніхто не подумав, ніби вони під’юджували козацтво обирати себе.

Врешті дійшло до кулаків, і Кирдяга подужав.

— Ідіть хто по Кирдягу! — залунало. Чоловіка з десять вийшло з гурту; декотрі з них ледве трималися на ногах— і рушили просто до Кирдяги, щоб виявити йому волю громади.

Кирдяга, хоч і старий, але розумний козак, давно вже сидів у себе в курені і наче й не бачив, що довкола нього коїлось.

— А що, панове? Що вам треба? — спитав він.

— Іди, тебе обрано за кошового!..

— Змилуйтеся, панове! — промовив Кирдяга. — Хіба я заслужив такої честі! Який із мене кошовий! Та в мене й глузду не вистачить на кошового.

— Іди, коли кажуть! — кричали запорожці. Двоє з них ухопили його під руки і все ж притягли на майдан, підбадьорюючи його лайкою та підпихаючи ззаду стусанами.

Таким способом приведено було Кирдягу в козацьке коло.

— Ну, що ж, панове товариство? — запитали знов усю раду ті, що привели Кирдягу. — Згідні ви, щоб оцей козак був нашим кошовим?

— Згідні! Всі згідні! — загукав натовп, аж від гуку довго гриміло все поле.

Тоді один із старшин узяв патерицю й підніс її новообраному кошовому. Кирдяга, як заведено, зараз таки відмовився. Йому піднесли вдруге. Кирдяга відмовився і вдруге, і вже аж за третім разом узяв патерицю. Тоді виступило з гурту четверо найстарших, сивовусих і сивочубих козаків і, взявши кожний жменю землі, поклали йому на голову. Мокра від дощу земля патьоками потекла йому з голови на вуса. Але Кирдяга стояв нерухомо і тільки дякував козакам за таку велику честь.

Так закінчилися гучні вибори кошового. Невідомо, чи всі їм були такі раді, як Бульба: цим він помстився старому кошовому, а до того ж Кирдяга був давній його товариш. Юрба розійшлася святкувати вибори, пішла така гульня, якої досі ні Остап, ні Андрій ще не бачили. Усі шинки порозбивано; мед, горілку й пиво забирано без грошей. Ціла ніч минула в галасі й піснях. Нарешті хміль і втома почали хилити буйні голови, і видно було, як то тут, то там знесилений козак падав на землю— і заснула вся Січ.

IV

А другого дня Тарас Бульба вже радився з новим кошовим, як би його підважити запорожців на яку-небудь справу. Кошовий був розумний і хитрий козак, він знав запорожців, тож спершу мовив:

— Не можна присяги ламати, ніяк не можна… Воно начебто й можна: присяги ми не зламаєм, а там, може, що й вигадаєм. Хай тільки козаки зберуться на раду, та так, щоб не від мене ця думка йшла, а своєю охотою. А ми зі старшиною зараз і прибіжимо на майдан, буцім нічого не знаючи.

Не минуло й години після цієї розмови, як знову загули литаври. Хмара козацьких шапок миттю вкрила весь майдан і знявся гомін:

— Хто? Що? Навіщо? Задля якого діла збили бучу?

Ніхто нічого не знав. Нарешті то тут, то там почалося нарікання:

— Ось гине даремно козацька сила: нема війни!.. Он старшина забайбачилася вся до цурки, аж очі салом позапливали! Нема, видко, правди в світі!

Інші козаки спочатку слухали, а тоді й самі почали дорікати:

— А й справді, нема ніякої правди в світі! Старшина прикидалася здивованою такими речами. Нарешті кошовий вийшов наперед і промовив:

— Дозвольте, панове запорожці, річ держати!

— Говори!

— От сказати б про таку штуку, що єсть чимало молодого юнацтва, яке й на очі не бачило, що таке війна, а ви ж самі добре знаєте, панове, що юнацтву без війни жити не можна. Який же в біса з його запорожець, коли він ні разу не бив бусурмена?

«Він добре мовить», — подумав Тарас.

— Не думайте, панове, що я все теє кажу задля того, щоб нам з турком присягу зламати, Боже борони! Я тільки от собі так кажу. До того ж у нас храм Божий — гріх сказати на що обернувся: он скільки вже літ з ласки Божої Січ стоїть, а й досі, не кажу вже, щоб знадвору церква, а навіть образи не мають ніяких шат. Так от я й веду мову не про те, щоб почати війну з бусурменом, бо ми присягу дали султанові на вічний мир, і то був би нам великий гріх зламати тепер присягу…  Так ото ж і бачите, панове, що війни починати не можна: лицарська честь не велить. А через те я так собі міркую своїм дурним розумом: пустити з байдаками самих юнаків; нехай би трохи пошарпали береги Натолії. Яка ваша думка, панове?

— Веди, веди всіх! — залунало звідусіль. — За віру ми готові голови свої покласти!

Кошовий злякався; він навіть у думці не мав підіймати все Запорожжя: йому здавалося, що розірвати мир було б несправедливо.

— Як так, то й так. Я маю коритися вашій волі. Все ж розумнішого за те, що народ вигадав, ніхто не вигадає. Тільки от що, панове: ви знаєте, що султан нам не подарує того задоволення, яким потішаться наші молодці’. А ми тим часом були б тут напоготові і нікого б не побоялись. А як би всі ми рушили, то й татарва могла б наскочити! Та вже коли на те пішло, правду сказавши, у нас і байдаків та чайок такого запасу нема, та й пороху не натерто доволі, щоб ото можна було всім разом вирушити. А я що ж, я радий: я ж слуга вашої волі.

Хитрий кошовий замовк. Козаки купками почали радитися, курінні отамани проміж себе теж; на щастя, п’яних було не дуже багато, а тому покладено послухатися мудрої поради.

Тоді ж таки кілька чоловік переправилося на той берег Дніпра до військової скарбниці, де в недосяжних схованках під водою зберігалася вся військова скарбниця і частина здобутої у ворога зброї. Інші всі кинулись обдивлятися байдаки й лаштувати їх до походу. Миттю сила козацтва вкрила берег. Кілька теслярів прийшли з сокирами в руках. Інші тягли готові сухі колоди і всяку деревину. Там обшивали шалівкою човна; там, перекинувши його догори дном, паклювали й смолили. Стук і робочий галас здійнявся на всю околицю; ходором ходив і рухався живий берег.

Якраз у цей час здоровенний пором почав причалювати до берега. Купа людей, що стояла на ньому, ще здаля махала руками. То були козаки в обідраних свитках. З гурту вийшов і став попереду плечистий козак, років на п’ятдесят. Він кричав і махав руками дужче за всіх; але за береговим загальним криком і стукотом не чутно було жодного його слова.

— А з чим приїхали? — спитав кошовий, коли пором пристав до берега.

— З бідою! — крикнув з порому присадкуватий козак.

— З якою?

— А хіба ви нічого не чули про те, що коїться в Гетьманщині? А такий час тепер настав, що вже й церкви святі стали не наші.

— Як то не наші?

— Тепер їх жиди держать в оренді, і коли жидові наперед не заплатиш, то й обідні служити не можна.

— Та бреше він, пани-браття!

— Слухайте!.. Я ще не те вам розкажу: і ксьондзи їздять тепер по всій Україні на тарадайках… замість коней у тарадайку запрягають православних християн… Слухайте! Ще не те розкажу: а жидівки вже шиють собі спідниці з попівських риз. Ось що коїться в Україні, панове! А ви тут сидите на Запорожжі та гуляєте, та й не чуєте, що діється на світі.

— Стій, годі! — перебив кошовий. — Стривай, хай тепер і я мовлю слово. А що ж ви робили? Хіба у вас не було шабель, чи що? Як же ви допустили таку наругу?

— Еге, добре вам казати: допустили наругу!.. А спробували б ви, коли п’ятдесят тисяч було самих ляхів, та — нічого гріха таїти — доволі й своїх перевертнів, що покатоличилися…

А вже гетьмана нашого засмажено в мідному бикові у Варшаві, а полковничі руки та голови розвозять тепер по ярмарках на показ людям… Ось що наробили полковники!

Сколихнулася вся юрба.

— Як? Щоб жиди тримали наші церкви в оренді! Щоб ксьондзи запрягали у голоблі православних християн!.. Та не буде цього зроду, не дозволимо!

— Перевішати всю жидву! — розляглося з юрби.

— Перетопити їх усіх, поганців, у Дніпрі!

Слова ці, кинуті кимось із гурту, пролетіли по всіх головах, і юрба ринулася на присіччя, щоб перерізати всіх жидів. Бідні сини Ізраїлеві, розгубивши рештки свого духу, ховалися в порожніх горілчаних бочках, навіть заповзали під спідниці своїх жидівок; але козаки знаходили їх усюди.

— Ясновельможне панство! — кричав один жид, висунувши свою пику, спотворену страхом. —Слово тільки дайте нам сказати! Ми вам таке скажемо, що ви ще ніколи не чули!

— Ну, хай каже, — промовив Бульба, який завжди любив спершу вислухати звинуваченого.

— Ясне панство! — почав жид. — Таких панів ще ніколи ніхто не бачив. Їй-богу, ніколи!.. Таких добрих, гарних, хоробрих панів не було ще на світі!.. Як то можна, щоб ми думали про запорожців щось погане! То зовсім не наші, ті, що орендарують в Україні! Їй-богу, не наші! То не жиди! Ось і вони те саме скажуть. Скажи, Шльомо, або ти, Шмулю, правда це чи ні?

— Їй-богу, правда! — відповіли з натовпу Шльома зі Шмулем обидва білі, як крейда.

— Ми ніколи ще, — вів далі довгий жид, — не знюхувалися з ворогом, а католиків і знати не хочемо, хай їм чорт присниться! Ми з запорожцями, як рідні брати…

— Як? Щоб запорожці були вашими братами? — гукнув хтось із гурту. — Не діждетесь, прокляті жиди! У Дніпро їх, панове! Усіх потопити, поганців!

Ці слова стали гаслом. Жидів похапали й почали шпурляти у хвилі. Жалібний крик долітав звідусіль, але суворі запорожці тільки сміялися. Бідний красномовець, що напитав лиха на свою голову припав до Бульбиних ніг і жалібним голосом почав благати:

— Великий пане, ясновельможний пане! Я знав і брата вашого, небіжчика Дороша! Я ж йому вісім сотень цехинів дав, коли треба було викупитися з турецького полону.

— Ти знав брата? — спитав Тарас.

— Їй-богу знав! Великодушний був пан!

— А як тебе звати?

— Янкель.

— Добре, — сказав Тарас, а тоді, подумавши, звернувся до козаків. — Жида повісити можна завжди, аби охота, а на сьогодні подаруйте його мені.

Сказавши це, Тарас повів його до свого обозу, де стояли його козаки.

— Ну, лізь під воза, лежи там і не ворушись; а ви, братця, припильнуйте жида.

Мовивши це, він подався на майдан, бо туди вже давно збирався увесь люд. Тепер уже всім хотілося в похід — і старим, і молодим; волею всього Війська Запорозького вирішили йти просто на Польщу, помститися за все лихо, за наругу над вірою й козацькою славою, набрати здобичі з панських міст і пустити про себе розголос по всьому степу. Всі тут же підперізувались і озброювались. Кошовий виріс на цілий аршин. Це вже не був той несміливий виконавець легковажних забаганок вільного товариства; тепер це був необмежений володар. Це був деспот, що знав тільки наказувати.

— Обдивіться, обдивіться все гарненько! — казав він. — Вози щоб були справні, мазниці на місці, випробуйте зброю. Одежі багато з собою не набирайте! Про запас буде на возах усього доволі. По парі коней щоб було у кожного козака. Волів узяти з собою пар двісті, бо на переправах та в болотах воли будуть потрібні. Та найбільше, панове, дотримуйтесь ладу. Та ще вам, панове, кажу наперед: коли хто в поході нап’ється, знайте — нема на нього ніякого суду. Як собаку за шияку, звелю припнути його до обозу. Як собака, буде він застрілений на місці. Молоді повинні слухатися старших! Коли кого зачепить куля чи черкне шабля по голові чи там ще по якому місцю, то ви на теє не дуже зважайте… А тепер, нуте ж до діла, хлоп’ята, та беріться до нього повагом, не хапаючись.

Так промовляв кошовий, і як тільки він скінчив, усі козаки тут же взялися до діла. Уся Січ протверезіла… І невдовзі далеко-далеко розтягнувся козацький табір по всьому полі. В  невеличкій церковці священик правив службу і кропив усіх святою водою; всі цілували хреста.

Коли табір нарешті рушив і потягнувся з Січі, всі запорожці повернули голови назад.

— Прощай, наша мати! — промовили всі майже в один голос. — Нехай береже тебе Господь від усякої напасті!

Проїжджаючи присіччя, Тарас Бульба побачив, що жидок його, Янкель, уже нап’яв сяку-таку ятку з халабудою і продавав кремінь, порох і всякий військовий реманент, навіть хліб і калачі. «От чортів жид!» — подумав про себе Тарас і, під’їхавши до нього на коні, сказав:

— Дурню, чого ти тут сидиш? Дуже кортить, щоб тебе підстрілили, як горобця?

Янкель замість відповіді підійшов до нього ближче і сказав:

— Нехай пан тільки мовчать і нікому нічого не кажуть: поміж козацькими возами є й мій один віз; я везу всякий потрібний запас для козаків і в дорозі постачатиму всякий харч за таку дешеву ціну, за яку ще жоден жид не продавав, їй-богу, так!

Знизав плечима Тарас Бульба, дивуючись меткій жидівській натурі, і від’їхав до табору.

V

Незабаром увесь польський південний захід опинився в лазурях страху. Скрізь пролетіла чутка: «Запорожці!.. З’явилися запорожці!..» Все, що могло рятуватись, рятувалося. Все сполохалось: хто міняв волів і плуга на коня й рушницю і рушав до полку; хто ховався, женучи худобу й забираючи все, що тільки можна було забрати. Усі знали, що нелегко мати справу з буйним людом, відомим під назвою Запорозького Війська. Заслані наперед пластуни та вивідачі дізнавалися й вивідували, де, що і як. І часто там, де запорожців найменше сподівались, вони раптом з’являлися — і все тоді прощалося з життям. Пожежа обіймала села; товар і коні, що їх не гнали за військом, — усе забивалося на місці. Щедрою рукою відплачували козаки давні кривди…

Прелат одного монастиря, почувши про близький прихід їхній, прислав од себе двох ченців сказати, що є згода; що вони порушують своє зобов’язання щодо короля.

— Скажи біскупові од мене й від усіх запорожців, — відповів кошовий, — щоб він нічого не боявся: це козаки тільки запалюють і розкурюють свої люльки.

І незабаром величне абатство охопив нищівний вогонь. Юрби втікачів — ченців, жидів, жінок. Запізніла військова допомога, що її часом надсилав польський уряд, складалася з невеликих полків, які шпарко втікали на своїх прудких конях. Траплялося, що чимало польських військових старшин зважувалися стати груди на груди із запорожцями. І саме тут найбільше випробовували себе молоді козаки, які цуралися корисливих грабунків та безоружного ворога, а палали бажанням показати свій бойовий хист перед старими вояками. Потішна то була наука. Багато вже вони здобули собі кінської збруї, коштовних шабель та мушкетів. За один місяць змужніли й геть перемінилися тільки що обпірені пташата, що стали мужами. Риси їхнього обличчя, у яких досі виднілася якась юнацька м’якість, тепер стали грізні й могутні. А старому Тарасові любо було дивитися, як обидва його сини були в перших лавах. Остапові, здавалося, був на роду написаний вояцький шлях і вміння вершити військові справи. Жодного разу не розгубившись і не знітившись ні за яких обставин. Вже тепер видко було, що кожний рух його, сповнений певності, виявляв хист майбутнього провідника. Силою повівало від його постави, а лицарське його завзяття вже набуло лев’ячої прикмети.

— О, та з нього буде з часом добрий полковник! — тішився старий Тарас. — Їй-богу, добрий буде полковник, та ще такий, що й батька заткне за пояс!

Андрій увесь занурився в чарівну музику шабель і куль. Він не знав, що то значить обмірковувати, зважувати. Скаженою млістю і райською втіхою сповнювала його битва. Якийсь розкішний бенкет увижався йому тієї хвилі, коли розпалюється чоловікові голова. І не раз дивувався старий Тарас, бачучи, як Андрій, ведений самим лише п’янким захватом, кидався туди, куди б ніколи не насмілився розважний і розумний, і самим скаженим своїм натиском чинив такі дива, що не могли начудуватися й бувалі козаки. Дивувався і старий Тарас, промовляючи:

— І це добрий — враг би його не взяв! — вояка! Не Остап, а все ж добрий вояка!

Військо поклало собі йти просто на місто Дубно, де, казали, було чимало скарбу й багатих мешканців. За півтора дня похід скінчився і запорожці з’явилися перед містом. Міщани вирішили оборонятися до останньої змоги. Високий земляний вал оперізував місто. Запорожці з шаленим запалом подерлися були на вал, але звідтіль їх зустріли доброю картеччю. Міщани й міське поспільство стояли купами на міському валу. В їхніх очах світився відчайдушний опір; навіть жіноцтво відважилось узятися до діла. Запорожці не любили мати справу з фортецями, облога — то була не їхня робота. Кошовий звелів відступити і сказав:

— Нічого, панове-браття, ми відступимо. Та нехай буду я поганий татарин, а не християнин, коли ми випустимо хоч одну живу душу з міста. Хай передохнуть з голоду!

Військо відступило, облягло все місто і знічев’я почало спустошувати околиці, випалюючи ближчі села, скирти незвезеного хліба. Міщани з жахом дивилися, як нищили засоби їхнього існування.

А тим часом запорожці, обперезавши все місто у два ряди своїми возами й обсівшись куренями так, як і на Січі, курили свої люльки, грали в довгої лози, в чіт і лишку, і з убивчою байдужістю поглядали на місто. На ніч розпалювали багаття. Кашовари готували в кожному курені куліш. Коло багаття, що горіло цілу ніч, стояла безсонна варта. Та скоро запорожцям набридло байдикувати, набридла така довга тверезість, без ніякого до того ж діла. Кошовий звелів навіть подвоїти пайку горілки. Молодим, а особливо синам Тараса Бульби, не подобалося таке життя. Андрій помітно нудився.

— Нерозумна голово, — казав йому Тарас, — терпи, козаче, отаманом будеш! Ще не той добрий лицар, хто не занепав духом у важливій справі, а той добрий лицар, хто й без діла не занудиться, хто все витерпить і хоч ти йому що, а він таки свого доскочить.

А тим часом нагодився і Тарасів полк, що його привів Товкач; з ним прибуло ще два осавули, писар та інша військова старшина; всіх же козаків набралося понад чотири тисячі. Осавули привезли Тарасовим синам благословення від старенької матері й кожному по кипарисовому образкові з Межигірського Спаса. Понадівали на себе святі образки обидва брати і мимоволі задумалися, згадавши свою сердешну матір. Що ж віщує їм і промовляє це благословення?

Остап давно вже взявся до свого діла і відійшов до куренів. Андрій же, сам не знаючи чого, почував якусь задуху в серці. Козацтво вже повечеряло, давно згас вечір; чудова липнева ніч огорнула все повітря; та він не йшов до куренів і не лягав спати, а мимоволі задивився на картину перед собою. Коло возів, попід возами й далі від возів — скрізь було видно запорожців, що порозлягалися на траві. Усі вони спали. А тим часом щось величне і грізне долучилося до краси липневої ночі. То були заграви пожеж, що догоряли на околицях. Обложене місто немовби заснуло.

Андрій обійшов козачі ряди. Нарешті й сам підійшов до одного з возів, виліз на нього й ліг горілиць, та не міг заснути і довго дивився на небо. Хвилинами Андрій мовби непритомнів, і туман дрімоти затуляв на мить перед ним небо.

Аж це здалося йому, ніби перед ним промайнув якийсь чудний людський образ. Думаючи, що то йому просто примарилося розвіється, він дужче розплющив очі свої й побачив, що над ним мовби нахилилось якесь змарніле обличчя і дивилося просто йому в очі. Довге й чорне, як вугілля, волосся, нечесане й розпатлане, вибивалося з-під темної хустки. І мертвотна смаглявість обличчя з гострими рисами спонукали до думки, що це була мара. Він мимохіть ухопився рукою за самопала і майже судоммо промовив:

— Хто ти? Коли дух нечистий — згинь з очей, а коли живий хто — погані жарти намислив: уб’ю з одного разу!

Замість відповіді мара приклала палець до уст і, здавалося, благала, щоб він мовчав. Він почав придивлятися до неї пильніше. Упізнав він жінку. Але вона була не тутешня. Усе її лице було смагляве, змарніле від недуги; вузенькі чорні очі здіймалися вгору, і що більше він вдивлявся в її риси, то більше знаходив у них щось знайоме. Нарешті він спитав:

— Скажи, хто ти? Мені здається, начебто я знав тебе чи бачив десь?

— Два роки тому, в Києві.

— Два роки тому… в Києві… — проказав за нею Андрій, намагаючись перебрати все. — Ти — татарка! Служиш у панночки, воєводівни!..

— Тсс! — мовила татарка, благальне склавши руки, тремтячи всім тілом.

— Скажи, чого і як ти тут? — спитав пошепки Андрій. — Де панночка? Чи жива ще?

— Вона тут, у місті.

— У місті? — вимовив він. — Чого ж вона в місті?

— А того, що й сам старий пан у місті. Він уже півтора року, як сидить Лубенським воєводою.

— Що ж вона, заміжня?.. Та кажи ж, — яка-бо ти чудна! Що вона тепер?..

— Вона другий день нічого не їла. У місті вже давно нема й шматка хліба, всі давно їдять саму землю.

Андрій остовпів.

— Панночка бачила тебе з міського валу разом із запорожцями. Вона сказала мені: «Іди й скажи лицареві: коли пам’ятає мене, нехай прийде до мене, а коли забув — нехай дасть тобі шматок хліба для старої моєї матері, бо я не хочу бачити, як на моїх очах помре мати. Хай краще спочатку я, а вона після мене. Благай, падай йому в ноги. У нього теж є стара мати — нехай заради неї дасть хліба!

Багато чого збудилося і спалахнуло в молодих козацьких грудях.

— Але як ти тут? Як ти пройшла?

— Підземним ходом.

— Хіба є підземний хід?

— Є. Спустившись у яр, требa перебрести потік, там, де очерет.

— І він веде у саме місто?

— Просто до міського монастиря.

— Ходім, ходім зараз!

— Але заради Христа і святої Марії, шматок хліба!

— Добре, буде. Стій тут біля воза…: тебе ніхто не побачить, усі сплять; я зараз вернуся.

І він пішов до возів, де зберігалися запаси його куреня. Серце його стукотіло. Все минуле, все, що досі було приглушене козацькими походами, — усе раптом спливло на поверхню. Знову виринула перед ним горда жінка. Знов блиснули в його пам’яті прекрасні руки, очі, сміхотливі уста, густе темно-горіхове волосся. Ні, вони не згасли, не вивітрилися з його грудей, вони тільки причаїлися. І не раз, прокинувшись, довго лежав він без сну, нездатний з’ясувати, яка тому причина.

Він ішов, а серце калатало все дужче й дужче на саму лише гадку, що побачить її знову. Підійшовши до возів, він геть забувся, чого прийшов. Нарешті увесь здригнувся і весь наповнився переляком: йому раптом спало на думку, що вона умирає з голоду. Він кинувся до воза і вхопив декілька великих житніх хлібин під пахву. Глянувши в казани, він зчудувався: обидва були порожні. Треба було мати нелюдську силу, щоб усе те виїсти… Що робити? Був, здається, десь на возі батьківського полку мішок із білим хлібом, що його знайшли, пограбувавши монастирську пекарню. Він підійшов просто до батьківського воза, але на возі його вже не було: Остап узяв його собі під голову і хропів на все поле. Андрій ухопив мішок однією рукою і так сіпнув, що голова Остапова впала на землю, а він сам схопився спросоння і, сидячи з заплющеними очима, закричав на весь голос:

— Тримай, тримай чортового ляха, та ловіть коня, коня ловіть!

— Мовчи, бо вб’ю! — крикнув з переляку Андрій і замахнувся на нього мішком.

Але Остап і без того замовк, притих і задав хропака. Андрій боязко озирнувся на всі боки, він врешті рушив зі своїм клунком далі. Татарка лежала, затамувавши подих.

— Уставай, ходім! Усі сплять, не бійся! Підіймеш хоч одну з цих хлібин, як мені не з руки буде захопити всі?

Промовивши це, він закинув собі на спину мішки, стягнув з одного воза ще мішок із пшоном, узяв навіть ще й ті паляниці, які хотів був віддати нести татарці, і, аж зігнувшись під такою вагою, сміливо пішов поміж рядами поснулих запорожців.

— Андрію! — сказав старий Бульба саме тоді, як він проходив повз нього.

Серце йому похололо. Він зупинився і, тремтячи, тихо озвався:

— А що?

— З тобою баба! Ой, одлатаю тебе, вставши, на всі боки! Не доведуть тебе баби до добра!

Промовивши це, він сперся головою на лікоть і став пильно вдивлятися в закутану хусткою татарку. Андрій стояв ні живий, ні мертвий, не маючи сили глянути батькові в обличчя. А коли підняв очі й подивився на нього, то побачив, що старий Бульба вже спав.

Він перехрестився. Переляк відлинув від серця раптово. І вони обоє рушили далі. Спустившись у балку, вони опинилися поза видноколом у всьго поля. По невеличкій колоді перейшли  через потік. Трохи далі здіймався монастирський мур. На вершку кручі видко розвалений тин. Пробиваючись поміж очеретом, вони зупинилися перед купою хмизу й лози. Відгорнувши хмиз, знайшли вони склепистий отвір у землі. Татарка, схиливши голову, ввійшла перша, за нею Андрій, і незабаром опинилися обоє в непроглядній темряві.

VI

Андрій ледве посувався в темному і вузькому коридорі, йдучи слідом за татаркою й несучи на собі мішки з хлібом.

— Скоро буде видніше, — промовила провідниця, — ми підходимо до місця, де я поставила ліхтаря.

І справді, темні земляні стіни почали потроху прояснюватися. Вони дійшли до невеличкої місцини. Невеличка срібна лампадка ледве-ледве освітлювала його. Татарка, узявши каганця, засвітила його від лампадки. Свіже, прекрасне обличчя лицаря, від якого так і пашіло здоров’ям та юністю, було цілковитою протилежністю до змарнілого й блідого обличчя його супутниці. Прохід трохи поширшав, тож Андрій міг випростатися. Андрієві доводилося часто зупинятися, щоб його супутниця, яка безнастанно приставала, могла відсапатися. Невеличкий шматочок хліба, який вона з’їла, викликав тільки біль у животі.

Нарешті перед ними з’явилися маленькі залізні двері.

— Ну, слава Богу, ми прийшли, — промовила кволим голосом татарка, звела руку, щоб постукати — і не подужала. Андрій замість неї грюкнув у двері. Хвилини через дві забряжчали ключі. Нарешті двері відчинилися і їх зустрів чернець. Андрій мимоволі зупинився, побачивши католицького ченця, який викликав таку огиду в козаків, що вони карали їх нещадно. Чернець також трохи одступився; але татарка щось тихо сказала, і він заспокоївся. Чернець посвітив їм, зачинив за ними двері, повів їх сходами нагору, і вони опинилися під високим темним склепінням монастирського костьолу. Коло одного вівтаря стояв навколішки ксьондз і тихо молився. Кілька жінок, схожих на привиди, стояли навколішки; декілька чоловіків також стояли навколішки. Тієї хвилі величне гудіння органу враз наповнило весь костьол. Воно все густішало й густішало, розросталося, а тоді раптом обернулося в небесну музику. Нараз Андрій відчув, як хтось смикнув його за полу жупана.

— Пора! — промовила татарка.

Вони перейшли через костьол, ніким не помічені, і вийшли на майдан перед ним. Майдан здавався мертвим, та Андрієві наче причувся якийсь кволий стогін. Роздивившись, він помітив на другому боці купку людей, що нерухомо лежали на землі. Він приглянувся до них пильніше, щоб роздивитися,  і тієї ж миті наткнувся на щось, що лежало біля його ніг. То було мертве тіло жінки. Коло неї лежало немовля, судомно вхопившись ручкою за висохлі груди і скрутивши їх пальцями зі злості, що не знайшло в них молока. Воно вже не плакало й не кричало. Вони звернули на вулицю, і їх раптом зупинив якийсь божевільний, що, кинувся на Андрія, учепився в нього й крикнув:

— Хліба!

Та його сила не дорівнювала силі його несамовитості; Андрій відштовхнув його, і він полетів на землю. З жалощів Андрій жбурнув йому одну хлібину. Майже на кожнім кроці вражали їх страшні жертви голоду. Здавалося, наче, не стерпівши муки вдома, багато хто зумисне вибігав на вулицю. Біля воріт одного будинку сиділа баба, й не можна було збагнути, чи вона заснула, чи вмерла. З даху іншого будинку висіло на мотузяній петлі витягнуте й висохле тіло: бідолаха не зміг більше терпіти голодних мук і заподіяв собі смерть.

Дивлячись на такі страшні ознаки голоду, Андрій не втерпів і спитав татарку:

— Невже вони геть не знайшли чим підживитися? Людині в скрутну годину, що вдієш — треба їсти все, чим досі вона гидувала…

— Уже все поїли, — промовила татарка, — всю худобу. Ні коня, ні собаки — навіть миші не знайдеш у цілому місті. Запасів тут у нас ніколи не водилося, бо все привозили із сіл.

— Але як же ви, вмираючи такою лютою смертю, все ще гадаєте оборонити місто?

— Та, може б, воєвода і здав його, але вчора вранці від бужанського полковника у місто прилетів яструб із запискою, щоб не здавали міста; що він іде на підмогу з полком, — жде іншого полковника, щоб іти разом. І тепер щохвилини їх виглядають… Та ось ми й прийшли.

Андрій уже звіддаля побачив будинок, не схожий на інші, будований, видно, якимсь архітектором італійським. Долі на сходах по обидва боки сиділо двоє вартових. Вони не спали й не дрімали, але, здавалося, були байдужі до всього, що робилося довкола. Вони увійшли до першого покою, доволі просторого, що правив за вітальню чи просто почекальню. Андрій уже хотів був іти просто в широкі дубові двері, але татарка смикнула його за рукав і показала на маленькі дверцята в бічній стіні. Ними вони увійшли в коридор, а тоді до покою. Тут татарка попросила Андрія зостатися й відчинила двері до іншого покою. Він почув шепіт і тихий голос, і від того голосу все в ньому затремтіло. Татарка вернулася й сказала йому зайти. Він не пам’ятав, як увійшов і як зачинилися за ним двері. У кімнаті горіло дві свічки; перед ним стояв високий столик. Та не того шукали його очі. Він обернувся в другий бік і побачив жінку, що ніби завмерла і скам’яніла в якомусь швидкому рухові. Здавалося, немовби вся вона хотіла кинутися до нього й раптом зупинилась. І він теж вражено завмер перед нею. Не такою він уявляв її: це була не вона, не та, яку він знав колись; нічого не було в ній схожого з тією, але вдвічі краща й чарівніша, як давніше, була вона тепер. Тоді було в ній щось недокінчене, недовершене, а тепер це був витвір, якому художник віддав останній помах пензля. То було прегарне, легковажне дівча; це була красуня — жінка у всій своїй квітучій красі. Повне почуття виявлялося у її зведених догори очах — не уривки, не натяки на почуття, а все почуття. Груди, шия і плечі набули обрисів, притаманних найдовершенішій красі… Здавалося, кожнісінька рисочка її змінилася. Марно він намагався відшукати в них хоч би одну з тих, що закарбувалися в його пам’яті, — жодної! Хоч яка була вона бліда, але та блідість не потьмарила чарівної вроди її. І відчув Андрій у душі своїй побожний острах, і став як стій перед нею. Вона, здавалося, теж була вражена виглядом козака, що постав у всій красі та силі юнацької мужності.

— Ні, не маю змоги я нічим віддячити тобі, великодушний лицарю, — промовила вона, і заколихалося усе срібне звучання її голосу. — Лише Господь може віддячити тобі; не мені, слабосилій жінці… — Вона понурила свої очі. Нічого не вмів на це відповісти Андрій. Він хотів висловити все, що було в його душі, — висловити так само палко, — і не міг. Відчув, як щось зціпило йому уста й запалився гнівом на свою козацьку натуру.

Тієї миті ввійшла до покою татарка. Вона вже встигла нарізати скибками принесений лицарем хліб, принесла його на золотій тарелі й поставила перед своєю панною. Красуня глянула на неї, на хліб і звела очі на Андрія, — і багато було в тих очах… Цей зворушений погляд, що свідчив про безсилля і неспроможність висловити почуття, які її огорнули, був зрозумілий Андрієві більше, ніж усі слова. Поривання й почуття, тепер відчули себе на волі і вже хотіли вилитися потоком слів, коли це раптом красуня стурбовано спитала у татарки:

— А мати? Ти віднесла їй?

— Вони сплять.

— А батькові?

— Віднесла. Вони сказали, що прийдуть самі подякувати лицареві.

Вона взяла хліб і піднесла його до уст. В невимовному щасті дивився Андрій, як вона ламала і їла; раптом згадав божевільного, що сконав, проковтнувши шматок хліба.

Він зблід і, вхопивши її за руку, закричав:

— Годі! Не їж більше! Ти так довго не їла… тепер тобі хліб може стати отрутою.

І вона зараз одвела свою руку, поклала хліб на тарелю і глянула йому в очі.

— Князівно! — вигукнув Андрій, наповнений всілякими пориваннями. — Що тобі треба? Чого ти хочеш? Накажи мені! Загадай мені найнеможливішу послугу, яка тільки є на світі, — я кинуся виконувати її! Загадай мені зробити те, чого не в силі зробити жоден чоловік, — я зроблю, себе занапащу. Занапащу! І занапастити себе задля тебе, святим хрестом присягаюся, так мені солодко… та несила всього сказати! У мене три хутори, половина батьківських табунів — мої; все, що принесла батькові в посаг моя мати і що навіть ховає вона від нього, — все моє.. І всього того я зречуся, покину, спалю, потоплю за одне твоє слово! Бачу, що ти інше творіння Боже, ніж усі ми… Ми не гідні навіть рабами твоїми бути.

Із щораз більшим подивом, уся обернувшись у слух, слухала дівчина щиру, сердечну мову, в якій виявлялася молода, сповнена сили душа. І кожне просте слово, сказане голосом, що добувався з самого дна його серця, було оповите силою… І очі її враз потуманилися сльозою; і довго сиділа вона,— і не здіймаючи з обличчя хусточки, щоб не виявити перед ним свого пекучого жалю.

— Скажи мені одне слово! — промовив Андрій і взяв її за єдвабну руку.

Але вона мовчала, не відтуляючи хустки від свого лиця, й сиділа непорушне.

— Чом же ти така смутна? Скажи мені, чом ти така смутна?

Кинула геть вона від себе хустку, відгорнула своє довге волосся, що налазило їй на очі, і вся розлилася жалощами, вимовляючи їх тихим-тихим голосом.

— Чи ж не судилися мені довічні жалі? Чи не бідолашна мати, що породила мене на світ? Чи не гірка доля мене колисала? Всіх ти привела до моїх ніг: найкращих з-поміж шляхетства, найбагатіших панів, графів, чужоземних баронів і весь цвіт нашого лицарства. І до жодного з них не причарувала ти мого серця, жорстока моя доле; а причарувала моє серце, обминувши найкращих лицарів землі нашої, до чужого, до ворога нашого. У достатку, в розкошах минали мої дні. Задля чого? Задля того, щоб нарешті померти лютою смертю, якою не помирає навіть останній жебрак у королівстві?.. Треба ж було, щоб перед своїм кінцем довелося мені почути слова й побачити кохання, яких ще зроду я не бачила й не чула. Треба ж, щоб він своїми словами розшматував надвоє моє серце, і щоб ще більше, вмираючи, дорікала я тобі, жорстока моя доле, і тобі, — прости мої провини, — Свята Божа Мати!

І коли змовкла вона, глибока безнадія проступила на її обличчі.

— Не чувано в світі, не можна, не бувати тому, — промовив Андрій, — щоб найвродливіша і найкраща з-поміж усіх жінок зазнала такої тяжкої долі, коли вона народилася на те, щоб перед нею, як перед святинею, схилялося все, що є найкращого на світі. Ні, ти не помреш! Присягаюся своїм народженням і всім, що мені миле на світі! А коли випаде так, що вже нічим  незмога буде відвести гіркої долі, то ми помремо разом, і перше помру я.

— Не дури, лицарю, ні себе, ні мене, — промовила вона, тихо хитаючи прекрасною головою своєю. — Знаю, що не вільно тобі кохати мене; і знаю, який обов’язок і заповіт твій, — тебе кличуть батько, товариші, вітчизна, а ми — твої вороги.

— А що мені батько, товариші й вітчизна? — мовив Андрій. — Тож коли так, то ось що: нема в мене нікого! Хто сказав, що моя вітчизна Україна? Вітчизна є те, чого шукає наша душа… Моя вітчизна — ти! I понесу я вітчизну цю в серці моїм, понесу її, доки стане мого віку! Я все, все, що є на світі, продам, віддам, занапащу за таку вітчизну!

На мить скам’янівши, дивилася вона йому у вічі, тоді раптом заридала і кинулася вона йому на шию…

Тієї хвилі вбігла до них з радісним криком татарка. — Врятовані, врятовані! — нестямно вигукувала вона. — Наші пробилися в місто, привезли хліба, пшона, борошна і зв’язаних запорожців!

Та не чув ніхто з них, які то «наші» пробилися в місто, що привезли з собою і яких зв’язали запорожців. Сповнений неземних почувань, Андрій поцілував духмяні вуста, що припали до його щоки. І пропав козак! Пропав для всього козацького лицарства! І не бачити йому вже ані Запорожжя, ані батьківських хуторів своїх, ані церкви Божої! А Україні не бачити найхоробрішого з синів своїх, що взялися її боронити. Вирве старий Тарас сиве пасмо зі своєї чуприни і прокляне і день, і час, коли породив на свою ганьбу такого сина.

VII

Галас і надзвичайна метушня зчинилися в запорозькому таборі. Спершу ніхто не міг зрозуміти, як то трапилося, що військо прорвалося в місто. Нарешті виявилося, що весь Переяслівський курінь, розташований перед брамою, був п’яний, половину його перебито, а другу пов’язано. Поки ближчі курені, розбуркані криком, встигли вхопити зброю, військо вже входило в браму і останні ряди відстрілювалися від сонних запорожців. Кошовий дав наказ зібратися всім, і коли всі стали в коло, він почав так:

— То ось воно що, панове-братове, трапилося цієї ночі, ось до чого призвела горілка! Ось яку наругу нам ворог учинив!

Козаки стояли, похиливши голови, бо почували свою провину; тільки Незаймайківський курінний отаман Кукубенко озвався.

— Постривай, батьку отамане! — промовив він. — Хоч воно й не велить закон на військовій раді перечити кошовому, як він каже слово, та коли діло не так, то вже вибач. Козаки були б винні, навіть заслужили б смертної кари, коли б напились на війні, але ми товклися без діла. Ні посту не було, то нема нічого дивного, що на безділлі чоловік нап’ється. Гріха тут нема. А от краще ми покажімо їм, як на сонних та невинних людей нападати.

Річ курінного отамана сподобалася козакам:

— Добре сказав Кукубенко!

А Тарас Бульба, що стояв недалеко від кошового, промовив:

— А що, батьку кошовий, мабуть, чи не правду сказав Кукубенко? А ти що на це?

— А ось що! Скажу: щасливий і батько, що породив на світ такого сина. Ще не велика мудрація сказати докірливе слово, а більша мудрість таке слово мовити, яке, не познущавшися з біди чоловіка, підбадьорило б його, додало б йому духу, як остроги додають духу коневі після водопою. Я сам хотів був потім сказати вам слово на розраду, та Кукубенко випередив мене… Слухайте ж, панове, далі, — озвався знову кошовий. — Брати фортецю, лазити та підкопуватись, як то роблять чужоземні, німецькі майстри, — хай їй дідько з такою роботою! І не годиться, й не козацьке це діло. Та ще маймо на увазі те, що ворог увійшов до міста з невеликими запасами: возів щось було з ними небагато. Люд у місті голодний, тож усе з’їсть за одним махом, та й коням також сіна…. Чи по те, чи по інше, а вони повинні вийти з міста. Отож розділяйтеся на три гурти й ставайте на три шляхи перед трьома брамами. Та виходьте з лави, панове-молодці, котрі гостріші на язик, подражнити трохи ворога! І ще один наказ: коли який-небудь жидюга-шинкар продасть козакові хоч один кухоль горілки, то я приб’ю йому, собаці, на саме чоло свиняче вухо й повішу його догори ногами! До праці ж!

Так порядкував кошовий, і всі, вклонившись йому в пояс, почали готуватися.

Ідучи до свого полку, Тарас думав і ніяк не міг додуматися, де дівся Андрій: чи полонили його разом з іншими і сонного зв’язали? Тільки ж де там: не такий він, щоб живим їм дався в руки. Тяжко замислився Тарас, не чуючи, що його давно вже хтось кликав.

— Кому там мене треба? — спитав він нарешті. Перед ним стояв жид Янкель.

— Пане полковнику! — белькотав жид.— Я був у місті, пане полковнику! Як тільки я почув уранці галас і козаки почали стріляти, я побіг туди бігом! Я взяв та й прибіг аж до самої брами якраз тоді, коли вже останнє військо входило в місто. Дивлюся — поперед загону пан хорунжий Галяндович. Він мій давній знайомий: ще три роки тому був позичив у мене сто червінців. Я за ним, буцімто щоб гроші в нього виправити, і увійшов разом із ними в місто.

— Як же це: увійшов у місто та ще й гроші хотів виправити? — спитав Бульба. — I він тебе не звелів повісити, як собаку?

— А їй-богу, хотів повісити, — відповів жид, — уже його служники були зовсім ухопили мене й накинули мотузку на шию, але я відпросився в пана й пообіцяв, що ще позичу…

— І що ж ти робив там у місті? Бачив наших?

— Аякже!  Наших запорожців не бачив. А бачив самого пана Андрія.

— Андрія бачив? Де ти його бачив? У льоху? В ямі? Зганьбленого? Зв’язаного?

— І хто ж би посмів зв’язати пана Андрія? Тепер він такий пишний лицар… Далебі, я його й не пізнав! І наплічники в золоті, і нарукавники в золоті, і все золото… Так тепер і пан Андрій — увесь сяє в золоті. І коня йому дав воєвода найкращого.

— Навіщо ж він надяг чуже вбрання?

— Того, що воно краще, того й надяг… I сам їздить, і з ним інші їздять; і він навчає, і його навчають. Як найбагатший польський пан!

— Хто ж його присилував?

— Або ж я кажу — присилував? Хіба пан не знає, що він своєю волею перейшов до них?

Він уже тепер зовсім їхній.

— Виходить, по-твоєму, що він продав віру, продав вітчизну?

— Я ж не кажу, щоб він там продавав щось: я сказав тільки, що він перейшов до них.

— Брешеш! Не було ще такого на християнській землі. Ти вигадуєш, собако!

—Як панська воля, то я навіть скажу, через що він перейшов до них.

— Через що?

— У воєводи є дочка-красуня. Він задля неї і вчинив це, перейшов до них. Коли чоловік закохається, то він тоді мов підошва: її як намочиш у воді, то гни як хочеш.

Тяжко замислився Бульба. Згадав він, що справді велику силу має квола жінка, що податлива на жіночу звабу вдача в Андрія; і стояв він довго, мов укопаний, на одному місці.

— Слухайте, пане, я все розкажу панові, — мовив далі жид.—І як тільки слуги хорунжого пустили мене, я побіг до воєводи продавати перли. Розпитався про все в служниці. «Буде весілля зараз, як тільки проженуть запорожців. Пан Андрій обіцявся прогнати запорожців».

— І ти не вбив його на місці, того чортового сина? — гукнув Бульба.

— За віщо ж убивати? Що чоловік винен? Де йому краще, туди й перейшов.

— І ти бачив його в лице?

— Їй-богу, в саме лице! Такий гарний вояк! Кращий за всіх. Дай йому Боже здоров’я, мене відразу пізнав, і коли я підійшов до нього, він і каже мені… Він каже… перше кивнув пальцем, а тоді вже каже: «Янкелю!» А я: «Пане Андрію!» — кажу. «Янкелю, скажи батькові, скажи братові, скажи всім козакам, що батько — тепер мені не батько, брат — не брат, товариші — не товариші і що я з усіма ними буду битися, з усіма буду битися!»

— Брешеш, чортів Юдо! — несамовито крикнув Тарас. —Я тебе вб’ю, сатано!

І Тарас вихопив шаблю. Зляканий жид прожогом кинувся геть.

Тепер згадав він, що бачив минулої ночі Андрія, який переходив табором із якоюсь жінкою, і похилив сиву голову, а все ж ще не хотів вірити, щоб могло статися таке ганебне діло, щоб його син, його рідна дитина, продав і віру, й душу свою.

Нарешті повів він свій полк у засідку й сховався з ним за лісом. А запорожці зайняли три шляхи перед трьома брамами. Один за одним посунули курені. Тільки Переяслівського не було. Дуже курнули козаки і прокурили свою долю. Хто прокинувся зв’язаний в руках у ворога, дехто й зовсім не прокинувся, сонний перейшов у сиру землю.

З міста почули рух у козацькому таборі. Усі сипнули на вал, і перед очима в козаків постала враз жива картина: польські лицарі, один за одного кращий, стояли на валу. Спереду чванькувато стояв буджацький полковник. Дебелий був полковник, вищий і грубший за всіх. Недалечке від нього стояв хорунжий. І багато було видко за ними всякої шляхти. Інший раз і випити не було за віщо, а на війну всі причепурилися.

Козацькі лави стояли тихо перед мурами. Не було ні на кому золота. Козаки не любили пишно вбиратися на війну. Двоє козаків виїхало наперед із запорозьких рядів: один іще зовсім молодий, другий старіший: Охрім Наш і Микита Голокопитенко. Слідом за ними виїхав і Демид Попович, кремезний козак, що вже давно вештався на Січі.

— А красні жупани на всьому війську, та хотів би я знати, чи красна сила у війська?

— Ось я вас! — гукав зверху дебелий полковник. — Усіх перев’яжу! Віддавайте, хлопи, зброю та коней. Бачили, як я перев’язав ваших? Виведіть їм на вал запорожців!

І вивели на вал скручених мотузками запорожців. Попереду всіх був курінний отаман Хліб, без шароварів та верхнього одягу, — так, як ухопили його п’яного.

—Не журися, друзяко! — озвався курінний отаман Бородатий. — Не велика твоя провина, що тебе вхопили голого: біда може трапитися з кожним чоловіком; але сором їм, що виставили тебе на ганьбу, не прикривши хоч чим-небудь твоєї голизни.

— Знати, що з вас хоробре військо на сонних людей! — казав Голокопитенко.

— Ось постривайте, ми вам пообрізуємо чуби! — відповідали їм згори.

— А хотілося б мені подивитися, як вони нам пообрізують чуби! — промовив Попович, повертаючись перед ними на коні, а потім  додав: — А що ж, панове! Може, й справді ляхи правду кажуть, бо як виведе їх отой черевань, їм усім буде добрий захисток.

— А чого ж, ти думаєш, їм буде добрий захисток? — спитали козаки, знаючи, що Попович запевне вже щось їм утне.

— А того, що позад нього заховається все їхнє військо і вже дідька лисого дістанеш кого-небудь списом з-поза його черева! Усі козаки зареготали, і довго ще декотрі з них хитали головою, приказуючи:

— Ну й Попович! Уже як зав’яже кому слово, то тільки ну… Та так і не сказали козаки, що таке «ну».

— Відступайте, відступайте швидше від муру! — закричав кошовий, бо ляхи, здавалося, не витерпіли глузів і полковник махнув рукою.

Тільки-но козаки од’їхали, як з валу вдарили картеччю. На валу заметушилися, з’явився верхи сам сивий воєвода. Брама відчинилася, і з неї виступило військо.

— Не давайте їм, не давайте їм шикуватися і ставати в лави! — гукав кошовий. — Зразу налягайте на них усіма куренями!

І вдарили з усіх боків козаки, збили, змішали ляхів і самі змішалися. Не дали навіть зчинити стрілянину: пішло діло на шаблі та на списи. Кожному випала нагода показати себе.

Кобіта, добрий козак і молодий ще, зчепився також з одним із найхоробріших польських шляхтичів, і довго билися вони. Подужав був уже козак і вдарив гострим турецьким ножем у груди, але й сам не вберігся: раптом вліпила його гаряча куля у скроню. Стрункий, як молода тополя, літав він на буланому коні своєму і багато вже показав шляхетської лицарської відваги: двох запорожців розрубав надвоє, Федора Коржа, доброго козака, перекинув разом з конем, стрельнув по коневі й дістав списом козака; багатьом постинав голови й руки і звалив козака Кобіту, загнавши йому кулю у скроню.

— Ось із ким хочеться мені помірятися, чий батько дужчий! — гукнув Незаймайківський курінний отаман Кукубенко. І налетів на нього ззаду. Лях хотів обернути свого коня але не послухався кінь: зляканий страшним гуком, кинувся вбік, і дістав його кулею з мушкета Кукубенко – і звалився лях з коня. А Кукубенко взяв у обидві руки свій палаш і загнав його в сполотнілі вже уста ляхові, й вибив два зуби, розітнув надвоє язика, розтрощив горловий хребець і далеко ввігнався в землю. Так і прибив він його там навіки до сирої землі. Мов потужне джерело, ринула вгору червона шляхетна кров. А Кукубенко вже кинув його й пробився зі своїми незаймайківцями до іншого гурту.

І повабився на здобич Бородатий: нагнувся, щоб поздіймати з убитого дорогі шати, вийняв уже турецький ніж. І не почув Бородатий, як налетів на нього ззаду хорунжий, якого він був уже раз збив з коня. Розмахнувся хорунжий з усієї руки й рубонув Бородатого шаблею по нахиленій шиї. Не довело до добра козака зазіхання на здобич. Та не встиг хорунжий ухопити отаманову голову, щоб прив’язати до сідла, як уже нагодився й суворий месник.

Немов той шуліка, так Тарасів син Остап налетів раптом на хорунжого й накинув йому мотузку на шию. Почервоніло лице хорунжого, коли зашморгнула йому горлянку міцна петля. Остап тут-таки від його ж сідла одв’язав шнур, зв’язав йому руки й ноги, причепив кінець шнура до сідла й потяг через поле.

Як почули уманці, що їхнього курінного отамана Бородатого нема вже на світі, покинули поле бою й прибігли поховати його тіло. І тут-таки почали радитися, кого їм вибрати за курінного. Нарешті сказали:

— Та нащо радитися? Кращого нам не знайти курінного, як Бульбенко Остап: він хоч і молодший за всіх нас, але розум має, як у старого.

Остап, скинувши шапку, подякував усім козакам-товаришам за честь. Побачили ляхи, що вже непереливки, відступили й перебігли поле, щоб зібратися на другім кінці його. Але мало кого дістали: кулі сипнули по волах козацьких, що боязко дивилися на бій. Заревіли злякані воли, повернули на козацький табір, поламали вози й багатьох потоптали. Але Тарас саме тоді вискочив із засідки зі своїм полком і кинувся їм навперейми. Повернула тоді злякана череда назад, кинулася на лядські полки, і все зім’яла й розкидала.

Багато ляхів тоді перебили. Багато козаків показало себе: Метелиця, Шило, обидва Писаренки, Вовтузенко й чимало інших. Побачили ляхи, що до скрути доходить, викинули корогву й гукнули, щоб відчиняли мерщій міську браму. Зарипіла брама і впустила збитих у гурт вершників. Дехто з запорожців погнався був за ними, але Остап зупинив їх, промовивши:

— Далі, далі, пани-браття, від мурів! Не годиться наближатися до них.

І справді тієї ж миті з мурів гримнули гармати й посипали всім, що попало, й багатьом дісталося на горіхи. Тоді саме під’їхав кошовий і похвалив Остапа, промовивши:

— Новий отаман, а веде військо немовби старий!

Оглянувся старий Бульба подивитись, який там новий отаман, і побачив, що перед уманцям веде на коні Остап, заломивши набакир шапку, з отаманським пірначем у руці.

— Чи ти бач, який! — сказав Тарас, дивлячись на нього; і зрадів старий, і почав дякувати уманцям за те, що вони так ушанували його сина.

Козаки знов одступили, готуючись іти до таборів, а на міському валу знов з’явилися ляхи, вже в подертих опанчах.

— А що, пов’язали? — гукнули їм знизу запорожці.

Нарешті всі порозходилися. Хто ліг одпочивати, утомлений битвою; хто присипав землею свої рани. Інші почали зносити тіла й віддавати їм останню честь. А лядські тіла, поприв’язувавши десятками до хвостів диким коням, пустили по всьому полю.

Потім посідали кружкома всі курені вечеряти й довго гомоніли про діла та звитяги, що випали кожному з них. Довго не лягали вони; а найдовше не лягав старий Тарас, усе міркуючи, чому Андрія не було поміж ворожим вояцтвом. Чи сумління не пустило Юду вийти супроти своїх, чи жид одурив і він просто попався в неволю. Але раптом згадав Тарас, що занадто було прихильне серце Андрієве до жіночої зваби, й защеміло його старе серце й тяжко заклявся він у душі супроти польки, що причарувала його сина. I виконав би він свою клятьбу: не подивився б він на її красу, витяг би її за косу й поволік по полю поміж козаками. Але не відав Бульба, що готує Бог людині на завтра, і почав він дрімати й нарешті заснув. А козаки ще гомоніли поміж собою, і цілу ніч стояла біля багаття твереза варта.

VIII

Ще сонце не дійшло до половини неба, як усі запорожці зібралися на раду. З Січі прийшла вістка, що татари пограбували там усе, викопали скарб, який козаки тримали під землею, перебили й забрали в полон усіх, хто зоставався, і, захопивши гурти худоби і табуни коней, погнали все до Перекопу. Один тільки козак, Максим Голодуха, видобувся дорогою з татарських рук. Тільки й устиг він оповістити про те, що трапилось, але чого таке лихо скоїлося не сказав він. Дуже стомлений був козак, упав він з коня й заснув міцним сном.

У такій пригоді водилося в запорожців зараз таки гнатися за напасниками, щоб наздогнати їх ще в дорозі. Ось через що зібралися запорожці. Всі до одного стояли вони в шапках, бо поприходили не того, щоб накази, а зібралися на раду, як рівні поміж собою.

— Давайте раду спершу старші! — загукали в гурті.

— Хай дає раду кошовий! — загомоніли інші.

І кошовий, подякував усім козакам за честь і почав:

— Багато є між нас і старших, і мудріших, але коли мене вшанували, то ось яка моя рада: не гаючи часу, гнатися за татарином. Тут ми вже погуляли. Ляхи знають уже, що таке козаки; за віру помстилися, а поживи з цього голодного міста небагато. Отож моя рада — йти.

— Іти! — гомоном розляглося по запорозьких куренях. Але Тарасові Бульбі не до душі була така рада, і насупив він ще нижче на очі свої чорні брови.

—Ні, неправдива твоя рада, пане кошовий! — промовив він. — Ти не те кажеш: видко, забув, що в полоні тут зостаються наші? Ти хочеш, мабуть, щоб ми потоптали найперший, святий закон товариський: покинули братів своїх на те, щоб із них живих здерли шкуру. Хіба мало вони учинили наруги над нашою святинею? Який же то в біса козак, що кинув товариша в пригоді? Та коли вже на те пішло, що всяк із вас має за ніщо козацьку честь, воліє, щоб кожен міг плюнути йому у вічі, то мені не дорікне ніхто. Я сам залишаюся!

Завагалися кругом запорожці.

— А хіба ти забув, бравий пане полковнику, — промовив тоді кошовий, — що в татарів у руках теж наші товариші, що коли ми тепер їх не визволимо, то життя їхнє буде запродане в довічну неволю поганцям? Хіба ти забув, що у них тепер увесь наш скарб, кров’ю здобутий?

Замислилися всі козаки, не знавши, що сказати. Не хотілося нікому з них здобути собі лиху славу. Тоді вийшов наперед найстаріший за всіх роками в Запорозькому Війську Касян Бовдюг. Махнув рукою по-козацькому і промовив:

— Та нехай уже! Піду й я: може, хоч чим-небудь стану в пригоді козацтву!

Усі козаки притихли, коли ввійшов він у коло, бо давно не чули від нього жодного слова. Всім хотілося знати, що скаже Бовдюг.

— Прийшла черга й мені промовити слово, пани-браття! — так почав він. — Послухайте, діти, старого. Мудро сказав кошовий; як голова козацького війська він повинен оберігати його і про скарб військовий подбати. Ось що! Це хай буде перше моє слово! А тепер послухайте, про що буде друге моє слово. А ось про що: велику правду виповів і Тарас-полковник! Перший обов’язок і перша честь козака — дотримати товариства. От скільки живу я на світі, а не чув ніколи, щоб козак покинув де своїх товаришів, а чи продав кого з них. Так ось яке моє слово: ті, кому милі захоплені татарвою, хай женуться за татарами, а кому милі ці, що в лядській неволі, хай зостаються. Кошовий повинен іти з тими, що поженуться за татарами, а друга половина хай вибере собі наказного отамана. А наказним отаманом повинен бути не хто, як Тарас Бульба. Нема з нас нікого, хто зрівнявся б із ним відвагою.

Так промовив Бовдюг і замовк. I зраділи всі козаки, що навів їх на правдиву стежку старий розум.

— Спасибі тобі, батьку! Мовчав, мовчав, довго мовчав, та нарешті й промовив. Не дурно казав, як збирався в похід, що станеш козакам у пригоді, — так воно й є.

— Що, згодні ви на це? — спитав кошовий.

— Усі згодні! — загукали козаки.

— Слухайте ж тепер військового наказу, діти! — сказав кошовий і надяг шапку, а всі запорожці, скільки їх було, поскидали свої шапки й стояли простоволосі, як то бувало в козаків, коли збирався промовляти старший. — Тепер хто хоче йти, ставай праворуч; хто залишається, ставай ліворуч. Куди більша частина куреня перейде, туди й отаман, куди менша частина перейде, приставай до інших куренів.

І всі почали ставати — хто праворуч, хто ліворуч. І вийшло їх майже однаково по обидва боки.  Коли розділилися всі й стали по обидва боки в два ряди куренями, кошовий пройшов поміж рядами і спитав:

— А що, панове-братове, чи всі в злагоді одні з одними?

— Усі в злагоді, батьку! — відповіли козаки.

— Ну, то почоломкайтесь один з одним та попрощайтеся, бо Бог зна, чи доведеться вам ще на цім світі побачитись. Слухайте свого отамана та робіть те, що самі знаєте: відомо ж бо вам, що велить козацька честь.

Усі козаки, скільки їх було, перечоломкалися поміж собою. А козаки всі до одного прощалися, знаючи, що багато праці буде і тим, і тим. Потім розійшлися по куренях обідати.

По обіді всі, кому стелилася дорога, лягли відпочити, відчуваючи, що, може, це востаннє доводиться їм заснути на волі. Спали поки видно було, а як сонце зайшло, почали мазати вози. Кіннота тихо затупотіла слідом за пішими, і незабаром усі вони зникли в темряві.

Довго ще ті товариші, що зосталися, махали їм здалека руками. А як повернулися до табору та побачили при зорях, що половини возів уже не було на місці і що багатьох, багатьох товаришів нема, невесело зробилось у кожного на серці.

Тарас бачив, як посмутніли козацькі лави і як журба, почала тихо огортати козацькі голови; але мовчав. А тим часом у тиші потай готувався враз розбуркати їх усіх. І звелів Тарас своїм служникам розладувати один з возів. На возі тому були все боклаги й барила старого доброго вина, яке довго лежало в льохах у Тараса. Взяв він його про запас, на той урочистий випадок, коли трапиться велика хвилина і їх чекатиме справа, гідна того, щоб пам’ять про неї передати нащадкам, — то хай тоді кожному козакові випаде скуштувати заповідного вина. Почувши наказ полковника, челядь кинулася до воза.

— А беріть-но всі, — сказав Бульба, — всі, скільки вас є, беріть, що в кого є: коряк або черпак, що коня напуваєте, чи рукавицю, а чи шапку, а то й просто підставляйте пригорщі.

І козаки всі, скільки їх було, брали. Всім їм челядники Тарасові наливали з барил і боклаг. Але Тарас не казав пити, поки не дасть знати, щоб випити всім разом. Видко було, що він хотів щось сказати. Знав Тарас, що хоч яка сила є в доброму старому вині і хоч як воно може зміцнити дух людині, а як до нього додати ще й ґречне слово, то вдвічі більша буде сила.

— Я частую вас, пани-браття, — так промовив Бульба, — не на честь того, що ви обрали мене своїм отаманом, і не на честь прощання з товаришами нашими. Перед нами діла великої козацької слави! Тож випиймо разом насамперед за святу православну віру: щоб прийшла нарешті та година, щоб по всьому світу розійшлась би і скрізь щоб була одна свята наша віра і всі, скільки є на світі бусурменів, щоб усі стали християнами! Та за одним уже разом випиймо й за Січ. Та вже заразом випиймо й за нашу власну славу. Отож за віру, панове-браття, за віру!

I чуло далеко поле, як згадували козаки свою матір Січ.

Уже спорожніли коряки, а козаки все ще стояли, піднявши руки; хоч весело дивились їхні очі, прояснені вином, але тяжко замислилися вони. Не про користь чи військову здобич тепер думали вони; а замислились вони! Буде, буде все поле з облогами і шляхами засіяне їхніми білими кістками, напоєне їхньою козацькою кров’ю, розколотими шаблями! Не загине жодна шляхетна справа, й не загине козацька слава. Буде, буде кобзар співати про них думи.

IX

У місті ніхто не довідався, що половина запорожців погналася за татарами. А тим часом кошовий сказав правду, і в місті забракло харчів. Спробували вискочити за браму, але половину сміливців було враз перебито, а друга ледве вскочила в місто ні з чим. Проте жиди скористалися тим вискоком і пронюхали все: куди й чого пішли запорожці, і скільки зосталось, і що вони думають робити. Полковники готувалися до бою. Тарас уже з самого руху та гомону в місті бачив усе те й моторно робив, що треба. І коли вже все було зроблене як слід, промовив слово до козаків.

— Хочу сказати вам, панове, що таке наше товариство. Ви чували від батьків і дідів, як колись шанували всі нашу землю. Та ба, все сплюндрували бусурмени, все пропало! Ось у який час подали ми, братове, руку на братерство! Нічого святішого й нема від товариства! Бували й по інших землях товариства, а такого не було ніде… Ні, пани-браття, так любити, як козацька душа, — любити не тільки розумом, а всім, що дав тобі Бог… Ні, так любити ніхто не зможе! Знаю, погано тепер повелося на землі нашій… Ласка чужого короля дорожча їм од усякого братерства. Але навіть в останнього падлюки  є хоч крихта почуття до свого рідного. І прокинеться воно колись. Хай же знають вони всі, що означає в нашій землі товариство! Бо коли вже так станеться, що нам доведеться вмерти, то ніхто ж так не здолає вмерти, як ми, ніхто! Бо не вистачить у них на те мишачої відваги їхньої!

Так промовляв отаман, і коли скінчив своє слово, то все ще хитав посивілою головою. Всіх, що стояли навколо, зачепила за живе його мова, вразила в саме серце.

А з міста вже виступало вороже військо, і пани, взявшись у боки, виїздили, оточені незчисленною челяддю. Дебелий полковник віддавав накази. І почали наступати вони тісно на козацький табір. Як тільки побачили козаки, усі разом гримнули з семип’ядних пищалів своїх і, не зупиняючись, усе смалили з них. Сам чужоземний інженер подивувався з такого небаченого способу, промовивши тут таки при всіх:

— Ох же й добрі вояки ці запорожці! Отак треба воювати й іншим у інших землях!

І зразу порадив повернути на табір гармати і взявся сам наводити їх, не зважаючи на те, що козаки ненастанно сипали кулями, як горохом.

Тарас побачив ще здалеку, що біда буде Незаймайківському та Стебликівському куреням, і гукнув на всі груди:

— Вибирайся мерщій із-за возів і сідайте на коней!

Але не встигли б зробити цього козаки, коли б Остап не кинувся в саму середину: вибив ґноти в шістьох гармашів, тільки не встиг вибити в чотирьох: одігнали його назад ляхи. А тим часом чужоземний капітан сам узяв у руку гніт, щоб вистрілити з найбільшої гармати, якої козаки ніколи ще й не бачили. Страшно дивилася вона широчезною горлянкою, і тисяча смертей виглядало звідти. І як гуркнула вона, а за нею ще три інші, глухо здригнулася чотири рази земля, — багато наробили вони лиха! Не по одному козакові заплаче стара мати…

Мов не було половини Незаймайківського куреня!

Як же стрепенулися козаки! Як скипів курінний отаман Кукубенко, побачивши, що кращої половини куреня його нема! Врізався він з останніми своїми незаймайківцями в саму середину. Спересердя посік на капусту першого, що трапився під рук. Двох шляхтичів уже підняв на списа Діхтяренко, та наскочив нарешті на непоступливого третього. Верткий і міцний був лях, пишною зброєю озброєний і півсотні самої челяді привів з собою. Пом’яв він добре Діхтяренка, звалив його на землю і вже, замахнувшися на нього шаблею, закричав:

— Нема поміж вас, собак-козаків, ні одного, щоб посмів би проти мене стати!

— А отже й є! — промовив і, мов із землі, виріс перед ним Мусій Шило.

Дужий був він козак, не раз отаманував на морі й багато натерпівся всякої біди.

— То є ж такі, що б’ють вас, собак! — промовив він і кинувся на ляха.

Ну й рубалися вони! Розрубав на ньому вражий лях залізну сорочку й дістав лезом самого тіла; зачервоніла козацька сорочка. Але не звернув уваги на те Шило, замахнувся всією жилавою рукою  й торохнув його зненацька по голові. Але один з челядників убитого загнав йому ножа в шию. Похитнувся Шило, почуваючи, що рана його смертельна. Упав він, затулив рукою свою рану й промовив:

— Прощайте, пани-браття, прощавайте, товариство! Хай же вічно стоїть православна Земля Козацька і хай буде вічна їй честь!

І заплющив ослаблі свої очі, й полинула козацька душа з суворого тіла.

— А що, панове? — спитав Тарас, перегукуючись із курінними. — Чи є ще порох у порохівницях? Не ослабла ще козацька сила? Ще не гнуться козаки?

— Є ще, батьку, порох у порохівницях! Не ослабла ще козацька сила!

I натиснули дуже козаки: геть поламали всі лави. Низенький полковник дав гасло збиратися до гурту і звелів підняти вісім мальованих корогов, щоб зібрати своїх. Всі ляхи почали збігатися під корогви; але курінний отаман Кукубенко врізався знову зі своїми в саму середину й насів просто на череватого полковника. Не видержав полковник і, повернувши коня, пустився щодуху тікати. Забачив те з бокового куреня Степан Гуска й кинувся йому навперейми з арканом у руці і накинув йому на шию аркана. Почервонів полковник, але дужа рука загнала йому в самий живіт смертельного списа. Так і лишився він, мов цвяхом прибитий до землі. Але не поталанило й Гусці! Не встигли оглянутися козаки, як уже побачили піднятого на чотири списи Степана Гуску. Тільки й устиг промовити неборака:

— Хай же згинуть вороги і пишається на віки вічні Козацька Земля!

I тут же таки вилинула його козацька душа з тіла. Озирнулися козаки, а вже збоку козак Метелиця частує ляхів, а з другого боку натискає зі своїми козаками курінний отаман Невеличкий…

— А що, панове? — гукнув отаман Тарас, проїхавши попереду всіх. — Є ще порох у порохівницях? Чи міцна ще козацька сила? Ще не гнуться козаки?

— Є ще, батьку, порох у порохівницях!

А вже впав із воза Бовдюг. Просто під саме серце влучила його куля; та зібрав свою останню силу і промовив старий:

— Не жаль мені прощатися зі світом. Дай Боже всякому такої смерті! Хай же славна буде довіку Козацька Земля!

Балабан, курінний отаман, невдовзі після того також гримнув на землю. Три смертельних рани дісталися йому. А був він один із найхоробріших лицарів, багато разів водив під своїм отамануванням козаків у море, але найславетнішим був похід його до анатолійських берегів. Похилив Балабан тепер голову і стиха промовив:

— Здається мені, пани-браття, що помираю доброю смертю: семеро зарубав, дев’ятьох списом проткнув, потоптав конем чимало, а вже не пригадаю, скільки кулею поклав. Хай же вічно цвіте Козацька Земля!..

І полетіла у вирій його душа.

Козаки, козаки! Бережіть найкращий цвіт свого війська!.. Вже обступили Кукубенка; вже тільки семеро зосталося з усього Незай-майківського куреня; вже й ті ледве відбиваються; вже закривавилася на ньому одежа… Сам Тарас, уздрівши Кукубенкове лихо, поквапився на допомогу. Але пізно надбігли козаки; вже встромили йому під самісіньке серце списа вороги, перше ніж відігнали їх Тарасові козаки. Повів Кукубенко навколо себе очима і промовив:

— Дякую Богові, що довелося мені вмерти на ваших очах, товариство! Хай же після нас живуть іще кращі, ніж ми, і хай красується вічно люба Христові Козацька Земля!..

І полетіла його молода козацька душа.

— А що, панове, — перегукнувся Тарас із тими, що лишилися, куренями, — чи є ще порох у порохівницях? Не гнуться ще козаки?

— Вистачить ще, батьку, пороху; не втомилася ще козацька сила; ще не гнуться козаки!

І рвонулися знов козаки так, наче б і втрати в них не було. Вже тільки три курінних отамани лишилися живі.

— Ну, — промовив тихо Тарас і махнув хусткою. Зрозумів той знак Остап і стрімко рвонув, вихопившись із засідки, на кінноту. Не витримали дужого натиску ляхи, а він їх гнав і нагнав просто на те місце, де були повбивані в землю кілки та оцупки поламаних списів. Збились, розгубилися ляхи, і підбадьорилися козаки.

— От і наша взяла! — почулися з усіх боків голоси запорожців. Вони засурмили в сурми й підняли переможну корогву. Скрізь тікали й ховалися ляхи.

— Ба ні, ще не зовсім наша взяла! — сказав Тарас, дивлячись на міську браму.

Брама відчинилась, і вилетів з неї гусарський полк, окраса всіх кінних полків. Попереду полку летів лицар, дужчий і кращий за всіх. Так і остовпів Тарас, як уздрів, що то Андрій. А він тим часом, охоплений запалом бою, бажаючи заслужити пов’язаний на руку подарунок, помчав, як молодий хорт, найкращий, найпрудкіший і наймогутніший у зграї. Зупинився старий Тарас і дивився на те, як він чистив перед собою дорогу, розганяв, рубав і сипав удари на обидва боки.

Не стерпів Тарас і закричав:

— Як?.. Своїх?.. Своїх, чортів сину, своїх б’єш?..

Та Андрій не бачив, хто перед ним був, свої чи якісь інші; нічого не бачив він.

— Гей! Заманіть мені тільки його до лісу, тільки заманіть! — гукнув Тарас.

І тут же зголосилося тридцятеро наймоторніших козаків заманити його. Ударили збоку на передніх, збили їх і одрізали від задніх, дали по гостинцю одному-другому. Як скипить Андрій! Як забунтується по всіх його жилах молода кров! Ударив він гострими острогами коня й щодуху полетів за козаками. А козаки летіли щосили на конях і просто повернули до лісу. Розігнався на коні Андрій, як ураз чиясь дужа рука вхопила за поводи його коня. Озирнувсь Андрій — перед ним Тарас! Затремтів він усім тілом і раптом пополотнів… Так миттю згас, як і не було його, гнів Андріїв. І бачив він перед собою тільки страшного батька.

— Ну, що тепер ми будемо робити? — сказав Тарас, дивлячись йому просто в вічі.

Але не промовив ні слова на те Андрій і стояв, утупивши в землю очі.

— Що, синку, помогли тобі твої ляхи?

Андрій мовчав.

— Отак продати? Продати віру? Продати своїх?.. Стій же, злазь з коня!

Покірно, як дитина, зліз він з коня і стояв ні живий, ні мертвий перед Тарасом.

— Стій же й не ворушись! Я тебе породив, я тебе і вб’ю! — промовив Тарас і, відступивши крок назад, зняв з плеча мушкета.

Білий, як полотно, стояв Андрій: видко було, як тихо ворушилися уста його і як він вимовив чиєсь ім’я; але не було то ім’я вітчизни, чи матері, чи брата — то було ймення красуні-польки. Тарас вистрілив. Як молоде ягня, що почуло під серцем смертельне лезо ножа, схилив він голову і впав на траву, ані слова не промовивши.

Зупинився синовбивець і довго дивився на бездиханне тіло. Він (Андрій) і мертвим був прекрасний; мужнє лице його, ще недавно повне сили й непереможного для жіночого серця чару, і тепер виявляло чудову красу; чорні брови, як жалобний оксамит, відтінювали його зблідлі риси.

— Чим не козак був? — промовив Тарас. — І станом високий, і чорнобривий, і обличчя, як у шляхтича, і рука міцна була в бою!.. А пропав, пропав без слави, як поганий пес!

— Батьку, що ви наробили! Це ви вбили його? — спитав, під’їхавши тієї хвилини, Остап.

Тарас кивнув головою.

Пильно глянув мертвому в вічі Остап. Жаль йому стадо брата, і промовив він чуло:

— Поховаймо ж його, батьку, чесно, щоб не глумилися над ним вороги.

— Поховають його й без нас! — промовив Тарас. — Знайдуться в нього і голосільниці, й жалібниці!

І хвилин зо дві мовчав він і думав: чи кинути його на поталу вовкам, чи пошанувати в ньому лицарське завзяття,— як бачить: скаче до нього на коні Голокопитенко.

— Біда, отамане, зміцніла лядська сила, прийшла підмога!.. Не докінчив Голокопитенко, скаче Вовтузенко:

— Біда, отамане, свіжа прибуває сила!

Не встиг сказати Вовтузенко, Писаренко біжить, уже без коня:

— Де ти, батьку? Тебе шукають козаки. Вже вбито курінного отамана Невеличкого, Задорожного вбито, Черевиченка вбито, та ще твердо стоять козаки, не хочуть помирати, не побачивши тебе в живі очі, хочуть, щоб ти глянув на них перед їхньою смертною годиною…

— На коня, Остапе! — гукнув Тарас, кваплячись застати ще козаків, щоб подивитися ще на них. Та не встигли вони виїхати з лісу, як уже ворожа сила оточила з усіх боків ліс і поміж деревами скрізь з’явилися вершники з шаблями й списами.

— Остапе! Остапе, не піддавайся! — гукнув Тарас, а сам вихопив шаблю з піхов та й ну чесати на всі боки. А на Остапа вже наскочило раптом шестеро; та лихої години, видко, наскочили: з одного скотилася голова, другий перевернувся; списом проколото ребро третьому; четвертий був одважніший, ухилив голову од кулі…

— Добре, синку!.. Добре, Остапе!.. — гукав йому Тарас. — А ось і я слідом за тобою!..

А сам усе відбивався від напасників. Рубає і б’ється Тарас, роздає гостинці, а сам дивиться все вперед на Остапа і бачить, що вже знов зчепилося з ним мало не восьмеро разом.

— Остапе!.. Остапе! Не давайся!

Але вже замагають Остапа; вже один накинув йому на шию аркана, вже беруть, уже в’яжуть Остапа.

— Ех, Остапе, Остапе! — кричав Тарас, пробиваючись до нього та рубаючи на капусту кожного, хто тільки трапиться. — Ех, Oстапе, Остапе!..

Та немов важким каменем ударило його самого тієї ж миті. Усе закрутилося й перевернулося в очах у нього. І бабахнувся він, як підрубаний дуб, на землю.

Х

— Та й довго ж я спав! — сказав Тарас, опам’ятавшися. Перед очима ледве мріли стіни  незнайомої світлиці. Нарешті помітив він, що перед ним сидить Товкач і немовби прислухається до кожного його подиху.

«Еге, — подумав собі Товкач, — заснув би ти, може, й навіки!» Та нічого не сказав, тільки посварився на нього пальцем і дав знак мовчати.

— Та скажи ж ти мені, де я тепер? — спитав знов Тарас.

— Мовчи, кажу! — гримнув на нього товариш. — Що тобі кортить іще знати? Хіба не бачиш, що весь покарбований? Уже два тижні, як ми з тобою скачемо безперестанку, а ти в гарячці усяку дурницю плетеш. Оце вперше хоч заснув спокійно. Мовчи ж, кажу.

— Та мене ж оточили були і вхопили зовсім ляхи?

— Мовчи, кажу тобі, бісове насіння! — крикнув Товкач грізно. — Нащо тобі знати, як ти видобувся! Досить того, що видобувся! Знайшлися люди, що не виказали тебе! Нам ще не одну ніч тікати разом… Твою голову оцінили в дві тисячі червінців.

— А Остап? — зненацька крикнув Тарас.

І огорнула тяжка журба його стару голову. Зірвав він усі перев’язі з ран своїх і жбурнув їх далеко від себе та замість почав верзти казна-що: гарячка і марення повернулися до нього. А вірний товариш стояв перед ним, сварячись. Нарешті, приторочивши мотузкою до сідла, помчав із ним знов у дорогу.

— Хоч неживого, а довезу тебе! Не допущу, щоб кляті ляхи познущалися над твоєю козацькою породою!..

Так казав вірний його товариш. Мчав він без відпочинку і вдень, і вночі, і таки довіз його, непритомного, до самої Запорозької Січі. Там почав він гоїти його невтомно травами й мастями… Через півтора місяця став Тарас на ноги. Проте видко було, що став він похмурий і сумний. Три глибокі зморшки насунулися йому на чоло і вже ніколи не сходили з нього. Оглянувся він тепер навколо себе: все нове на Січі, всі перемерли старі товариші. Жодного з тих, що обставали за справедливе діло, за віру й братерство. I ті, що пішли з кошовим навздогін за татарами, і тих уже не було давно: всі наклали головами. Чував тільки він, що бенкет був бучний. Даремно пробували розвеселити Тараса— похмуро й байдуже дивився він на все, і на його скам’янілому обличчі проступало непогамовне горе, і тихо шепотів він:

— Сину мій! Остапе мій!

Запорожці лаштувалися у морський похід. Двісті чайок спустили вони на Дніпро, і Мала Азія побачила їхні голови, як вони мечем і вогнем плюндрували її квітучі береги. Весело пливли козаки назад; за ними гнався турецький корабель і пострілом з гармат розігнав їхні вутлі човни. Третя частина їх потонула в глибині морській. Але все це не цікавило вже Тараса, від думав про Остапа.

І не втерпів нарешті Тарас. «Хай буде, що буде, а поїду — дізнаюся, що з ним: чи живий він, чи в домовині, чи вже, може, й самої могили нема». І за тиждень опинився він в Умані. Він під’їхав просто до нечепурної брудної невеличкої хатки. Перед самими дверима лежала купа всякого сміття. З вікна визирнула голова жидівки.

— Чоловік дома? — спитав Бульба, злізаючи з коня.

— Дома, — відповіла жидівка і зараз же винесла корчик із пшеницею коневі й кухоль пива лицареві.

— А де твій жид?

— Він у другій світлиці молиться, — промовила жидівка.

— Будь тут, нагодуй і напій мого коня, а я піду побалакаю з ним. У мене справа є до нього.

Цей жид був той самий Янкель. Він уже опинився тут і був орендарем та шинкарем, прибрав помалу до рук усіх навколишніх панів і шляхтичів.

Тарас увійшов у світлицю. Жид молився, і обернувся, щоб востаннє плюнути за звичаєм своєї віри, як раптом очі його спинилися на Бульбі. Так і замигтіли перед жидовими очима дві тисячі червінців, обіцяні за Тарасову голову, але він посоромився своєї жадібності.

— Слухай, Янкелю! — промовив Тарас до жида. — Я порятував тобі життя: тебе б запорожці роздерли, як собаку, тепер твоя черга, тепер ти зроби мені послугу!

Лице у жида трошки скривилося.

— Яку послугу? Коли така послуга, що можна зробити, то чому й не зробити?

— Не балакай нічого. Вези мене до Варшави.

— До Варшави?— промовив Янкель.

— Нічого не кажи мені. Вези мене до Варшави. Хоч би там що, а я хочу ще раз побачити його, сказати йому хоч одне слово.

— Кому сказати слово?

— Йому, Остапові, синові моєму.

— Хіба пан не чув, що вже…

— Знаю, знаю все: за мою голову дають дві тисячі червінців. Я тобі п’ять тисяч дам. Ось тобі дві тисячі зараз, а решту як вернуся.

Жид миттю схопив рушника й накрив ним червінці.

— Я б не просив тебе. Я б, може, й сам знайшов шлях до Варшави, але мене можуть якось пізнати й захопити кляті ляхи. А вас, жидів, на те й створено. Ви хоч самого чорта — і того обдурите. Зараз запрягай воза й вези мене!

— А пан гадає, що так просто взяв кобилу та й — гей! Що можна так, як є, не сховавши, везти пана?

— Ну, то ховай, ховай, як знаєш; хоч у порожню бочку, чи що!..

—Слухайте, слухайте сюди, пане! — промовив жид, підсунувши рукави вгору і підійшовши до Бульби з розчепіреними руками. — Ось що ми зробимо. Тепер скрізь будують фортеці й замки, через те шляхами везуть тепер багацько цегли й каміння. Пан хай ляже на дні воза, а верх я закладу цеглою, а насподі у возі зроблю дірочку, щоб годувати пана.

— Роби, як знаєш, тільки вези.

І через годину віз із цеглою виїхав з Умані, запряжений двома шкапами.

XI

У той час, коли це діялося, на прикордонні не було ще ніяких митних урядовців та об’їзних, цього постраху всіх спритних людей, а тому кожен міг везти все, що хотів. Бульба, лежачи у своїй тісній клітці, чув тільки гомін та галас візничих і більше нічого. Янкель, гецаючи на своєму низенькому запорошеному румакові, завернув, спершу добре покружлявши по місту, на темну й вузеньку вулицю, що звалася Кальна або Жидівська, бо тут справді жили жиди мало не з усієї Bаршави.

Ця вулиця дуже скидалася на вивернуте нутро заднього двору. Сонце наче й не заглядало сюди ніколи. Геть почорнілі дерев’яні будинки Тут наче хто навмисне позбирав усе вкрай несумісне одне з одним: ринви, ганчірки, лушпайки, викинуті клепки з розбитого шаплика. Всякий, що тільки мав негодяще, викидав те на вулицю. Купа жиденят, замурзаних, обдертих, качалася в багнюці. Рудий жид із ластовинням по всьому лиці, схожому через те на гороб’яче яйце, визирнувши з вікна, заґерґотів із Янкелем своєю тарабарською говіркою, і Янкель зараз же звернув у двір. Вулицею ішов другий жид, зупинився і теж пристав до розмови, і коли Бульба видобувся нарешті з-під цегли, то побачив аж трьох жидів.

Янкель обернувся до нього й сказав, що все буде зроблено, що його Остап сидить у міській в’язниці, а проте він сподівається влаштувати йому побачення.

Бульба пішов з трьома жидами до кімнати.

Жиди почали знов балакати своєю незрозумілою мовою. Тарас поглядав на кожного з них. Щось, здавалося, немов перевернуло всю його істоту: на суворому і байдужому обличчі його спалахнуло могутнє полум’я надії.

— Слухайте, жиди! — промовив він. — Ви все на світі можете зробити, хоч і з дна морського дістанете, і прислів’я таке давно вже склалося, що жид сам себе вкраде, якщо тільки схоче вкрасти. Визволіть мені мого Остапа! Дайте йому змогу втекти з диявольських рук. От я йому обіцяв дванадцять тисяч червінців, я набавлю ще дванадцять. Усі, які у мене є, коштовні кубки, закопане в землі золото, хату й навіть останню одежину продам і зроблю з вами умову на все життя, що все, що добуду на війні, ділитиму з вами нарівно.

— Ой, не можна, ласкавий пане, не можна! — промовив, зітхнувши, Янкель.

— Хіба спробувати, — промовив боязко третій, поглядаючи на двох інших, — може. Бог поможе.

Усі троє заговорили по-німецькому.

— Слухайте, пане! — промовив Янкель, — Треба порадитись із таким, якого ще й на світі ніколи не було! То такий мудрий, як Соломон, і коли й він нічого не зробить, то вже ніхто в світі не зробить. Сидіть тут; ось ключ, і не пускайте нікого!

Жиди вийшли на вулицю.

Тарас замкнув двері й дивився в маленьке віконечко. Три жиди зупинилися серед нього й почали з великим запалом розмовляти; до них підійшов швидко четвертий, нарешті й п’ятий. Він чув знов проказуване: «Мордехай! Мордехай!». Худий жид підійшов до нетерплячого гурту, і всі жиди напереміш заґерґотали, хапаючись розказати йому все. Мордехай кілька разів поглядав на маленьке віконечко, і Тарас догадався, що йшлося про нього. Нарешті всі жиди зчинили такий галас, що жид, який стояв на сторожі, мусив дати знак, щоб вони замовкли, і Тарас уже почав потерпати за свою безпеку.

Хвилини через дві жиди всі разом увійшли до нього в кімнату. Мордехай приступив до Тараса, поплескав його рукою по плечі й промовив:

— Коли ми та Бог захочемо що зробити, то вже буде так, як треба.

Тарас глянув на того Соломона, і якась надія ворухнулась у нього в серці.

Мордехай вийшов зі своїми товаришами, захопленими його мудрістю. Бульба лишився сам. Із ним діялося щось дивне, небувале: уперше в житті він почував неспокій. Душа його палала, мов у пропасниці. Він не був тим колишнім, непохитним, сміливим, твердим, як дуб; він був тепер слабкодухий і кволий. Він здригався на кожний шелест. Отак просидів він увесь день, не ївши, не пивши. Нарешті, вже пізно ввечері, з’явилися Мордехай і Янкель.

Серце Тарасове завмерло.

— Що? Вийшло? — спитав він їх із нетерплячістю дикого коня.

— Ой, ласкавий пане! — мовив Янкель, — Тепер зовсім не можна! От і Мордехай те саме скаже. Мордехай робив таке, чого ще ніхто на світі не робив, але Бог не схотів, щоб так сталося. Три тисячі війська стоїть, і завтра їх будуть карати на смерть… А коли пан хоче побачитися, то завтра треба рано, так щоб ще й сонце не зійшло. Вартові згодилися, й один левентар обіцяв…

— Добре. Веди мене до нього! — промовив рішуче Тарас, і вся твердість знов вернулася в його душу.

Він згодився на Янкелеву намову перебратися чужоземним графом. Була вже глупа ніч. Але Тарас не спав, а сидів нерухомо; він тримав у зубах люльку і пускав дим. Тільки-но почало сіріти надворі, він уже штовхнув ногою Янкеля.

— Уставай, жиде, і давай твою графську одежу! Він миттю одягся, почорнив вуса, брови. На око йому здавалося яких тридцять п’ять років. Здоровий рум’янець грав на його щоках, а самі шрами надавали йому якоїсь величності. Одежа, гаптована золотом, дуже личила йому.

Вулиці ще спали. Бульба і Янкель підійшли до будинку. Ця будівля єднала в собі багато всяких урядів: тут були й касарні, і в’язниці, і навіть суд. Бульба та Янкель зайшли крізь браму й опинилися серед просторої зали або критого подвір’я. Мало не тисяча чоловік спало там покотом. Просто йшли низенькі двері, перед якими сиділо двоє вартових. Вони мало звертали уваги на те, хто прийшов, і тільки тоді повернули голови, як Янкель сказав:

— Це ми. Чуєте, панове? Це ми.

— Ідіть, — промовив один з них, відчиняючи одною рукою двері.

Вони вступили до вузеньких і темних сіней.

— Хто йде? — загукало кілька голосів, і Тарас побачив чимало гайдуків при повній зброї. — Нам нікого не велено пускати.

— Це ми! — озвався Янкель. — Їй-богу, ми, ясне панство! Але ніхто не хотів його слухати. На щастя, тієї миті підійшов якийсь черевань, — з усього видно, що старший, бо лаявся дужче за всіх.

— Пане, це ж ми, ви вже знаєте нас, і пан граф буде ще дякувати.

— Пропустіть їх, сто дяблів чортовій матері! І більше нікого не пускати!..

— А що, можна тепер? — спитав він одного з вартових, коли вони нарешті підійшли до того місця, де сіни вже кінчалися.

— Можна. Тільки не знаю, чи пропустять вас до самої в’язниці. Тепер уже там нема Яна: замість нього там стоїть інший, — відповів вартовий.

— Веди! — промовив уперто Тарас.

Жид повів далі. Біля дверей до льоху стояв гайдук із вусами в три сувої. Жид зігнувся в три погибелі й майже боком підійшов до нього.

— Ваша ясновельможносте!.. Ясновельможний пане!

— Гм… а я тільки гайдук! — мовив трисувійний прудивус, і очі в нього повеселіли.

— А я, їй-богу, думав, що це сам воєвода! — І жид покрутив головою й розчепірив пальці. — Ай, яка велична постава! Їй-богу, полковник, зовсім полковник!

Гайдук розправив нижній сувій вусів, і очі його зовсім розвеселилися.

— Що то за народ — жовніри! — стелив далі жид. — Ох, що за гарний народ!— Жид знову покрутив головою.

— Прошу пана зробити послугу! — промовив жид. — Ось князь приїхав із чужого краю, хоче подивитися на козаків. Він ще зроду не бачив, що то за люди, ті козаки.

Приїзд чужоземних графів і баронів був у Польщі не вдивовижу. І через те гайдук вважав за потрібне декілька слів докинути й від себе.

— Я не розумію, ваша ясновельможносте, — сказав він, — чого вам забажалося дивитися на них. Це собаки, а не люди. І віра в них така, що ніхто не поважає.

— Брешеш ти, чортів сину! — гукнув Бульба. — Сам ти собака! Як ти смієш говорити, що нашу віру не поважають? То вашу єретицьку віру не поважають!

— Еге-ге! — промовив гайдук, — Тепер я знаю, голубчику, хто ти: ти сам із тих, що сидять у мене. Постривай же, я покличу сюди наших.

Тарас зрозумів свою необачність, але впертість і досада не дали йому подумати про те, як би виправити помилку. На щастя, Янкель і тут потрапив підсипатися.

— Ясновельможний пане! Як же можна, щоб із графа та був козак? А якби він був козак, то де б він дістав собі таке вбрання й такий вигляд графський?

— Балакай собі! — і гайдук уже роззявив був свою пащеку, щоб гукнути.

— Ваша королівська величносте! Мовчіть! Мовчіть ради Бога! — зарепетував Янкель. —Ми вже вам за це заплатимо так, що ви ще ніколи й не бачили: ми дамо вам аж два золотих червінці.

— Еге! Два червінці! Що мені два червінці! Сотню червінців давай, жиде! — І гайдук закрутив верхній сувій вусів. — А коли не даси сотні червінців, зараз закричу!

— І навіщо б то так багацько? — гірко промовив побілілий жид, розшморгуючи шкуратяного гамана свого; але щастя його, що в гамані більше не було і що гайдук далі сотні лічити не вмів.

— Пане, пане, ходім звідсіля швидше! Ви самі бачите, який тут народ негарний! — забелькотав Янкель.

— Що ж ти, бісів гайдуче, — сказав Бульба, — гроші взяв, а показувати й не думаєш? Ні, ти повинен тепер показати.

— Геть, геть до біса! А то я зараз дам знати і вас тут… Швидше ноги на плечі, кажу вам!

— Пане! Ходім, їй-богу ходім! Цур їм!— кричав бідолашний Янкель.

Бульба помалу, понуривши голову, повернувся й пішов назад. Янкель, якого гриз жаль за марно потраченими червінцями, все докоряв йому:

— Ну й нащо б то було його чіпати? Хай би собі лаявся, собака! Сотня червінців тільки за те, що нас прогнав!

Але невдача ця тяжче вплинула на Бульбу; вона виявлялася страхітливим полум’ям у його очах.

— Ходім! — сказав він раптом, немовби стрепенувшись. — Ходім на майдан. Я хочу подивиться, як його катуватимуть.

Майдан, де мала відбутися кара, не важко було знайти: люд валом сунув туди з усіх кінців. За тодішніх лютих часів це було одне з найцікавіших видовищ не тільки для простолюду, а й для шляхетного панства.

— Ох, які муки! — кричали декотрі в істеричній пропасниці, заплющували очі й одвертались і все ж таки вистоювали досить довго. Інший і рота роззявить, і руки простягне вперед,.. але більшість було таких, що на весь світ Божий і на все, що в ньому твориться, дивляться, колупаючи пальцем у носі.

Спереду, біля самих прудивусів, що складали міську гвардію, стояв у військовій одежі молодий шляхтич чи, може, тільки схожий на шляхтича, який надяг на себе геть усе, що мав, так що в нього вдома зосталася тільки подерта сорочка та старі чоботи. Два ланцюжки, один поверх другого, висіли в нього на шиї з якимсь дукачем. Він стояв із коханкою своєю Юзею і все озирався, щоб хто-небудь не забруднив її шовкового вбрання. Він їй пояснив геть усе так, що вже нічого не можна було додати.

Служник у білому вбранні, з рукавами, що відкидалися назад, розносив наїдки та всякі напої. Ось юрба враз загула, і зо всіх боків почулося:

— Ведуть, ведуть! Козаки!

Вони йшли без шапок, з довгими чубами; бороди теж у них повідростали. Вони йшли не боязко, не понуро, а навпаки — з якоюсь тихою гордістю. Попереду йшов Остап.

Що відчув старий Тарас, коли побачив свого Остапа? Що було тоді в нього на серці?.. Він дивився на сина з юрби і не пропустив жодного його руху. Вони підійшли вже до самого місця кари. Остап зупинився. Йому першому належало випити цю гірку чару. Він глянув на своїх, підняв руку вгору і гучно промовив:

— Дай же, Боже, щоб усі, які тут стоять єретики, не почули, нечестивці, як мучиться християнин! Щоб жоден із нас не промовив жодного слова!

Після цього він підійшов до помосту.

— Добре, синку, добре! — тихо мовив Бульба й похилив на груди свою сиву голову.

Кат зірвав з Остапа старе лахміття; йому ув’язали руки й ноги в навмисне зроблені диби і… Але не будемо полохати душі читачевої картиною пекельних мук… Остап терпів тортури й катування, як велетень: ні крику, ні стогону не було чутно навіть тоді, коли почали перебивати йому руки й ноги, коли страшний хряскіт кісток почувся серед мертвої тиші до найдальших глядачів, коли панянки одвернули свої очі, — нічого навіть схожого на стогін не вирвалося з його уст, і не здригнулося його лице. Тарас стояв у юрбі, схиливши голову і водночас гордо піднявши свої очі, тихо, схвально промовляв:

— Добре, синку, добре!

Але як узяли його на останні смертельні муки, здалося, немовби почала підупадати його сила. I повів він навколо себе очима: Боже, все невідомі, все чужі люди!! Він не хотів би чути плачу та жалів слабосилої матері; хотів би він тепер побачити з твердою волею чоловіка, який мудрим своїм словом підбадьорив би його й потішив перед економ. I впав він на силі й вигукнув у скруті душевній:

— Батьку! Де ти? Чи чуєш ти мене?

— Чую! — залунало серед мертвої тиші, і весь мільйон народу разом здригнувся.

Частина кінних жовнірів кинулася пильно оглядати юрбу.

Янкель побілів, як смерть, і коли жовніри трохи од’їхали від нього, він з острахом озирнувся назад, щоб глянути на Тараса; але Тараса вже коло нього не було: і слід його немов вода змила.

XII

Знайшовся слід Тарасів. Сто двадцять тисяч козацького війська з’явилося на межах України. Це вже була не якась там мала частина чи загін, що ходив на здобич або навздогін за татарами. Ні, це повстала вся нація, бо не вистачило вже терпцю в народу. Молодий, але міцний духом гетьман Остряниця став на чолі незчисленної козацької сили. Разом із ним був старий бувалий товариш його й порадник Гуня. Вісім полковників вели дванадцятитисячні полки. Два генеральні осавули й генеральний бунчужний їхали слідом за гетьманом. Багато було ще всякої військової старшини. Звідусіль піднялося козацтво. Безліч коней та незліченні валки возів сунули полями.

І поміж тими козаками, поміж тими всімома полками найвиборніший був один полк, і вів його Тарас Бульба. Все давало йому перевагу над іншими: і його літа, і бувалість, і вміння керувати своїм військом, і величезна ненависть до ворога. Навіть самим козакам здавалась аж завеликою його нещадна лють і жорстокість. Тільки вогонь та шибеницю призначала його сива голова, і слово його на військовій раді дихало самим тільки знищенням.

Не варто описувати ні всіх боїв, де показали себе козаки, ні всього, що трапилося під час тієї війни: все те записано на сторінках літопису. На літописних сторінках посписувано докладно, як утікали польські загони з визволених міст. Попоннім грізні козацькі полки і як у великій скруті польський гетьман заприсягнувся, що король і уряд вволять волю козаків і повернуть їм усі колишні права й привілеї. Але не такі були козаки, щоб піддатися на те: знали вони вже, що таке польська присяга. І Потоцький не гарцював би вже на своєму шеститисячному аргамакові. Коли вийшли назустріч усі попи в ясно-золотих ризах, з образами й хрестами, а попереду сам архиєрей з хрестом у руці і в пастирській митрі, всі козаки поставали навколішки й поскидали шапки. Ні на кого б вони на той час не зважили, навіть на самого короля; але стати проти своєї церкви християнської не посміли й зважили на духівництво. Згодився гетьман разом із полковниками відпустити Потоцького, взявши з нього святу присягу дати волю всім християнським церквам, забути давню ворожнечу й ніякої кривди козацькому війську не чинити.

Один тільки полковник не згодився на такий мир. Той полковник був Тарас. Вирвав він пасмо волосся зі своєї голови й гукнув:

— Гей, гетьмане й полковники! Не робіть такої бабської угоди! Не вірте ляхам!

Коли ж військовий писар приніс писані умови й гетьман підписався під ними власною рукою, Тарас зняв із себе щирий булат, догору турецьку шаблю з найкращої криці, переломив її надвоє, як тріску, і, кинувши врізнобіч далеко від себе обидва кінці, промовив:

— Прощайте ж! Як двом кінцям цієї шаблі не з’єднатися в одно й не скластися в цілу шаблю, так і нам, панове товариство, не бачитися більше на цьому світі. Тільки не забудьте мого прощального слова: перед смертною годиною своєю ви згадаєте мене! Думаєте — купили спокій і згоду; думаєте — панувати вам? Не те у вас буде панування: здеруть із твоєї голови, гетьмане, шкуру, наб’ють її гречаною половою й показуватимуть по всіх ярмарках! I ви, панове, своїх голів не врятуєте! Згинете в гнилих льохах, замуровані в кам’яні мури, коли вас раніш, як баранів, не зварять у казанах живими!

— А ви, хлопці? — звернувся він до своїх козаків. — Хто з вас хоче вмерти своєю смертю, не по-баб’ячому в запічку або на лежанці, не п’яним під тином біля шинку, як те стерво, а чесною козацькою смертю, усім на одній постелі, як молодий з молодою? Чи, може, хочете вернутися додому та поробитися недовірками, та возити на своїй спині польських ксьондзів?

— За тобою, пане полковнику! За тобою! — загукали всі, що були в Тарасовім полку, і до них перейшло чимало й інших.

— А коли за мною, то за мною ж! — промовив Тарас, насунув глибше собі шапку на голову, грізно глянув на всіх, що зосталися, підправився на коні своїм і гукнув:

— Не дорікайте ніхто нам образливим словом! Ану, гайда, хлопці, в гості до католиків!

По цій мові вдарив він по коневі, й рушив за ним табір у сотню возів, а за ним багато кінних і піших козаків, і, обернувшись, сварився поглядом на всіх, що позоставались, і гнівний був погляд його. Ніхто не зважився їх зупинити. На очах у всього війська покидав їх полк, і довго ще обертався Тарас, і все сварився.

Смутні стояли гетьман і полковники, замислились усі й мовчали довго, немов пригнічені якимсь важким передчуттям. Не дурно пророкував Тарас: так воно все й сталось, як він казав. Незабаром після зрадливого вчинку під Кановом гетьманська голова вже стриміла на палі разом із багатьма найкращими його військовими товаришами.

А що ж Тарас? А Тарас тим часом гуляв по всій Польщі зі своїм полком, спалив вісімнадцять містечок, більш як сорок костьолів і вже доходив до Кракова.

— Нічого не жалійте! — тільки й примовляв Тарас. Не зважали й на чорнобривих панянок, білогрудих, яснооких дівчат…

— Це вам, вражі ляхи, поминки по Остапові! — примовляв Тарас.

І такі поминки по Остапові справляв він у кожнім селі, аж поки польський уряд не побачив, що вчинки Тарасові були щось більше, ніж звичайне розбишацтво, і тому ж таки Потоцькому доручено було з п’ятьма полками неодмінно впіймати Тараса.

Шість днів тікали козаки путівцями від ляхів. Але Потоцький цього разу впорався добре з дорученням. Він, не спочиваючи, гнався за ними й догнав їх коло Дністра, де Бульба зупинився на відпочинок, розташувавшись у зруйнованій фортеці. Отут із двох боків, прилеглих до поля, і обступив його коронний гетьман Потоцький. Чотири дні бились і оборонялися козаки, відбиваючись цеглою й камінням. Але не вистачило ні запасу, ні сили, і поклав Тарас пробиватися крізь ворожі лави. І вже пробилися були козаки, коли це раптом на бігу зупинився Тарас і гукнув:

— Стійте! Випала люлька з тютюном; не хочу, щоб і люлька моя дісталася вражим ляхам!

I нахилився старий отаман, і почав шукати в траві люльку з тютюном — свою вірну подругу в походах і дома. А тим часом налетіла ватага ляхів і вхопила його під могутні плечі. Струснув він усім своїм дужим тілом, але не посипалися вже, як колись, на землю, мов груші, гайдуки, що держали його.

— Ох, старість, старість! — промовив він, і заплакав старий кремезний козак. Та не старість була тому винна: сила подолала силу. Мало не тридцять гайдуків учепилося йому за руки й за ноги.

— Піймалася бісова ворона! — кричали ляхи. — Тепер треба тільки вигадати, яку б йому, собаці, найкращу честь віддати.

I присудили, з гетьманського дозволу, спалити живцем перед усім військом.

Недалеко стояло голе дерево, що грім розбив йому верхів’я.

Припнули Тараса залізними ланцюгами до стовбура, цвяхом прибили йому руки і, піднявши його вище, щоб звідусіль видко було козака, почали розкладати під деревом вогонь. Але не на вогонь дивився Тарас, не про вогонь він думав, на якому мали його спалити; дивився він, бідолаха, в той бік, де відстрілювалися козаки: йому згори було видно все, як на долоні.

— Займайте, хлопці, займайте швидше, — гукав він, — гору, що за лісом: туди не підступлять вони! Але вітер не доніс його слів.

— Ой, пропадуть, пропадуть ні за понюх табаки! — промовив він гірко і глянув униз. Радістю засяяли йому очі. Він побачив чотири човни, що кормою виглядали з-за кущів, і, зібравшись на силі, гукнув на всі груди:

— До берега, хлопці! До берега! Спускайтеся попід гору стежкою, що йде ліворуч. Коло берега стоять човни, — всі забирайте, щоб не було погоні!

Цього разу вітер дмухнув із другого боку, і все почули козаки.

Але за цю раду дістав він обухом по голові, і все перевернулося йому в очах.

Пустили козаки коней щодуху узбічною стежкою, а вже ляхи за плечима.

— Гей, панове товариство! Пан чи пропав! — сказали вони всі разом, на мить зупинилися, підняли нагайки, свиснули — і татарські коні їхні перелетіли через провалля й шубовсьнули просто в Дністер. А козаки вже пливли з кіньми річкою й одв’язували човни. Зупинилися ляхи над проваллям, дивуючися нечуваній козацькій сміливості, і думали: скакати їм чи ні. Один молодий полковник, рідний брат красуні-польки, що причарувала бідолашного Андрія, не роздумуючи, кинувся згарячу за козаками. Перевернувся він тричі в повітрі з конем своїм і гримнувся просто на гострі скелі. На шмаття подерло його гостре каміння, і пропав він на дні провалля.

Коли отямився Тарас Бульба після обуха й глянув на Дністер, козаки вже були на човнах і гребли веслами; кулі сипалися на них зверху, але не досягали. І засвітилися радістю очі у старого отамана.

— Прощайте, товариство! — гукав він їм згори. — Згадуйте мене і на ту весну знову сюди прибувайте та гарненько погуляйте!.. А що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, є що-небудь на світі, чого б злякався козак!..

А вже вогонь піднявся вгору і лизав його ноги, обіймаючи потроху все дерево… Та хіба знайдуться у світі такі вогні й муки, така сила, що перемогла б козацьку силу?..

Не мала річка Дністер, а як пожене вітер з моря, то хвиля сягає до самого місяця! Козаки хутко пливли вузенькими двостеренними човнами, гребли в лад веслами, обережно минали зелені острови, полохаючи птаство, і розмовляли про свого отамана.

1835, 1842