Стала в лазурі туча,
туча чорнокипуча.
Як корабель — загриміла, заплакала — як немовля…
спочуває їй земля.
Тим часом сонечко на небі чорні кайдани порозбивало,
порозбивало, в десять сурмок променистих заграло.
Шипшина щаслива, троянда радіє. Тільки верби зеленоволосі
в поривах печалі й досі; —
світлі краплі ронять, ронять сивий лист
на голубиний міст…
А там сизокрилі: — мир вам! — протуркотали,
пурхнули та й позникали.
От тоді-то, поправивши чорні шати,
дрозд почав чарувати.
Світиться в світі радість, як небо, велика.
Дерева славлять небо; навіть і терен-каліка.
Дитяточко переходило через міст,
узнало пісні добрий зміст.
— Люба птася! — тихо сказало,
рученькою привітало.
Голівонька русява. Одеженька — лілія рожева.
Славлять небо дерева.
Стелися в шумі клена-каштана,
над потоком піщана дорого…
О, свіжість несказанна
життя земного!