Ознайомитися з біографією письменника Василя Барки Ви можете тут.
Сім’я Катранників: батько – Мирон Данилович, мати – Дарія Олександрівна, бабуся, діти – Оленка, Микола, Андрій. У сільраді зібрали хліборобів, щоб сповістити їх про нові плани хлібоздачі. Виступав Григорій Остроходін. Мирон зрозумів, що партійщики вигребуть усе їстівне, що залишилося у людей.
У село Кленоточі надійшло повідомлення, що церкву закривають, а всі коштовності забере комісія. Церква плакала. Раптом люди кинулися і почали хапати все, що можна винести. До хати Катранників прибув загін, шукали скрізь: знайшли клунок з просом, буряки, мішечок із насінням – усе забрали. Що їсти? У глинищі Мирон закопав трохи пшона. Уночі надібрав звідти крупи.Усі двори обшукано і забрано останній харч. Люди ждуть кінця світу.
Мирон почув постріл, зайшовши у будинок, побачив секретаря райкому з простреленою головою. Той не зміг виконати директиву уряду про плани хлібозаготівлі і покінчив життя самогубством.
До Катранників прийшла жінка, щоб порадитися, куди заховати церковну чашу. Вирішили – у пічника: викопали яму і замурували в ній скриню з чашею.
Сім’я доїдає останнє пшоно.
Одного разу прибігла на подвір’я комісія, вганяє щупи в землю, запитують: «Де ти їжу береш, що не здихаєш?» Знайдено буряки і тепер скоро кінець.
Мирон вирішив іти до магазину. Там дають борошно, мабуть, з собачих кісток, бо животи від нього скручує. Пристав Мирон до кількох чоловік та пішов до хати робітника олійного заводу – там макуху продають. Приніс додому – усі їдять та хвалять.
Навчання в селі почалося пізно. Побудуть діти в школі та й похворіють; голови їм паморочаться, рухаються, як тіні. Дома полежуть – і трохи одійдуть. Одного «чорного» дня наука для дітей скінчилася – забрано половину вчителів.
Старший хлопець став прилягати, мов недужий. Менший зберіг живі поблиски в погляді, хоч зробився схожим на старичка. В Оленки в очах трохи радості, але вже нетутешньої – схожа на воскову свічку. Бабуся – Харитина Григорівна – ураз ветха стала, тінь самої себе. Дарія Олександрівна, хоч менше їсть, бо усе віддає дітям, але тримається, мов чудом.
Минула осінь – надходить моторошна зима. Як перебути?
Мирон надумався піти за село – до млина. Підійшов і дивиться на високий паркан, що ним оббудовано млин. Голодні люди хотіли кинутися у двір млина, але звідти вискочили міліціонери – б’ють людей по чім попало. Дехто падав – скалічений або неживий. Стугоніли потяги звідти. Від Москви лізли сухі, а відповзають – земля гнеться. Торохтить підвода: возії збирають мертвих, відвозять у степ недалеко від млина і закопують у яму.
Вирішив Мирон іти міняти речі на їжу. Дружина зібрала рушники, полотна, скатерть – міняти на хліб. Почав прощатися з рідними. Услід йому тихо плакали. До станції прибився пізно. У потязі все боявся проминути Вороніжчину. Познайомився з Прокопом. Той сказав, щоб міняв не на борошно, бо однімуть на станції, а на лузгу. Пішли до хати, закінчивши обмін (виміняв два мішки лузги і пшоно), поїли, відкланялись та пішли на станцію. Там почалася облава. На щастя, лузгу та пшоно не віднімали того дня.
– Знаєте, чия воля виконується через отих? – показав дідок на розпорядчиків.
– Чия?
– Звіра! Того, що в злій збиранині твориться… Виліз він з багна в образі компартії, — зразу кинувся на сім’ї людські: розриває їх, бо сказано – звір. І він не останній; будуть зліші. Потім всіх придавить один. Хто відступає – кара! Всіх супротивних йому, але вірних Христу, виклинатимуть і вигризатимуть із ниви життя, вбиватимуть…, подібно тепер робиться. Погіршає люто при останньому звірі… Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладеній від князя, що при дияволі ходить… Тільки вкріплені серцем до церкви врятуються з прірви…
Хуртовина не вгавала цілий день і цілу ніч. Бабуся занедужала, діти припадають до її плеча. Увечері померла.
Рано хтось торохкає у вікно – тато. Діти так і виснуть на нього. Скоро змололи лузгу на борошно. Спечене печиво ледь жували – таке було гірке.
Захворів Миколка. Якби був хліб, може, і видужав би.
Помирає далекий родич і перед смертю згадав про кагати з картоплею. На картоплі вони протрималися місяць.
Прийшла біда у хату: помер Миколка, так і не поївши хліба. Мати за вечір стала іншою – навіть плакати вже не могла.
Мирона забирають і ведуть до церкви. Шікрятов і Остроходін допитують його, де знаходиться церковна чаша. Пропонують два мішки борошна, але чоловік не викриває таємниці.
Доведені до відчаю від голоду, сільські чоловіки вирішили йти до млина – вирвати борошна. Коли вони наблизилися до брами, відкрилася стрілянина. Мирона поранило під плече. Дарія Олександрівна з дітьми поїхала до міста шукати хліба. Жінка ледь утекла від облави. Кілька разів приставали до черги по хліб, але марно. Ледь жива з дітьми повертається додому.
Мирон знаходить у полі закопаного коня. Конини будо чимало. Спочатку боялися їсти, але перемогли відразу і несмак. Кониною прохарчувалися всю зиму. Садиби обернулися в пустощі: усе розібране, спалене. Чоловік перевірив чи сховок з чашею не зачеплений.
Родина чекає, коли прийде весна. Батьки ледве ходять. Діти мають вигляд підстаркуватих людей. Мирон з сином обходять мишачі норки, вигрібають пообгризувані колоски. Стали ловити горобців і варити з них суп. Рвали бур’яни, ставили пастки на ховрашків.
Мирон подумав поїхати на заробітки. Родина провела його плачучи. Коли стояв у черзі за хлібом, почалася облава. Його разом з іншими схопили, привезли на станцію і кинули до вагона. Він утратив свідомість. Отямився, коли летів із дверей вагона у прірву, яка була охоплена полум’ям. Повз між трупами, які горіли. Напівживий, виліз із прірви. Сів на потяг, який мчав на Кавказ. У радгоспі найнявся конюхом. Давали борошно і юшку. Його звільнили з роботи, почав добиратися додому.
Усі чекають на повернення батька. Андрій годує сім’ю черепашками, мати з дітьми заманює у двір собаку і добиває його. Зовсім хворий повертається батько. Він бачить перед собою поріг, але дістатися його не може. Помер, так і не побачивши своїх рідних дітей. Поховали в садку. А вранці не стало й Оленки.
Через кілька днів мати з сином вирушають до міста. За срібну застібку купили трохи борошна. Мати дуже ослабла і вони вирішили їхати додому. Їх розкидало в різні сторони. Потяг рушив, а Дарія залишилася. Довго шукала сина по станції. Коли прибув наступний потяг, то зібрала усі сили та залізла до вагона. Хата виявилася зачиненою. Андрійка вдома не було. Спекла корж і стала ждати Андрія. Написала листа, щоб син її чекав, вона скоро повернеться. Вийшла з хати, поволі пішла до станції.
Хлопець розгубився, коли течія внесла його у вагон – самого, він кликав маму. Виліз на якійсь станції. У селі ні душі. Зустрів діда. Той сказав, щоб хлопець тут не ходив, бо зловлять та з’їдять. Хлопець побіг на станцію, підліз під пасажирський вагон і причепився. Доїхав до невеликого містечка. Це був кордон з Росією. Усіх загнали назад у вагони і потяг пішов від кордону. У потязі зустрів одного дядька, той запропонував їхати у Білорусію, заробити якусь копійку. Так Андрій обернувся в родича дроворуба – дядька Никифора. Прибули до станції. Усіх, хто прийшов, узято на працю. Робили цілий день. Андрій з хлопцями тягає галуззя. Скоро хлопець занудьгував, мати перед очима. Дядько дав гроші і торбинку з харчами, провів на станцію, попрощалися. Зароблені гроші хлопець беріг для мами. Повернувся додому. Відімкнув двері. Прочитав лист від мами.
Усюди на селі – пустош і розвалля. Тільки від дитячого будинку чути стишені голоси. Діти, мов дрібні скелетики. Мов на могильних черепах, виступають зуби, обтягнуті самою шкірою.
Дарія Олександрівна вернулася на станцію, де загубила сина. Усе ждала – не могла йти. Померла на очах пасажирів, які знайшли в неї у руці «Зошит учениці… Олени Катранник».
Хлопець збирав кісточки з ягід, їв їх, як лузають насіння. Здичавів, будучи весь час наодинці. Прийшла весна, хлопець відчував, що вже не сам – то джміль продзвенить, метелики, жучки, птахи.
Усе частіше хлопець, повзучи до колосків, бачить покійних. Одного разу його покликала тітка Петруниха: «Ходім до нас! Не бійся, ми нікого не їмо! Сьогодні в нас борошно..». Хлопець пішов. Йому подарували хлібчик, нагодували.
Що споконвіку звали словом «жнива», стало «уборочною кампанією». Урожай 1933 року видався невиданий. Колоски схиляли стебло. Ждали женців. А жати було нікому. Бо народ страшно вирідів. Зерно обсипалося. Потім аж до Різдва достоював, гинучи, той урожай. Розгорнулися жнива. Дядько Петрун сказав хлопцеві: «Перебрався б ти до нас! Знаєш, наш синок помер… У хаті однієї душі бракує. Не було б тобі сумно одному, і нам веселіше, — подумай!»
Жниварка не могла діяти, бо всюди лежали мертві. Андрій дістав додатковий обов’язок: завідувати вогнищем. Повіяв той дим скрізь, і вже менше було чути нудного і страшного повіву від покійників на полі. Таких жнив не було від створення світу і вже не буде. Тітка Петруниха була добра до нього. Ніколи не кривдила і не кричала. Коли пробив бур’яном ногу, тітка перев’язала, запитала: чи болить. Через кілька днів один хлопець теж пробив ногу. Його мати гладить стопу, утішає хлопця. І тоді сирота відчув, що немає вже коло нього найдобрішої душі у світі: його мами. З відчаю залився гіркими сльозами.
Уночі хлопець узяв гроші і пішов із села, обминаючи сусідів. Порівнявся із садибою пічника і став: заглянути чи ні? – взнати треба, чи круг над закопаною коштовністю цілий, чи хтось, пізнавши, розрив грунт і забрав її. Не зрушено воно. Поспішив хлопець нерівною дорогою. Коли оглянувся на садибу пічника, — там, над скарбним місцем, підводилося полум’я з такою сполукою про світлості, пурпуру, крові, ніби там могутності ненашого життя стали і підносять коштовність, відкриту з глибини землі. Палахкотливий стовп прибрав обрис, подібний до чаші, що її сховали селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому колі.
Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона: навіки принести порятунок.
1958 – 1961.