Поезії Маланюка притаманна філософічність, з чистими звертаннями до Бога і водночас міцними зв,язками із землею.
Головна проблема творчого пошуку – людське існування, сенс життя, відповідальність за власну долю.
У творах простежується неоромантизм (характерний для поезій про долю української нації — “Одна пісня”, “Варязька балада”, “Лист”), що грунтується на проникненні у внутрішні суперечності української історії.
У поезіях звучить думка про роль поета (надзвичайно високо ставив поета) – “Молитва”, “Шевченко”, “Зерову”.
Роздуми над проблемою людського існування, відповідальність за власну долю, приводять Маланюка до висновку, що в житті все підпорядковано певним законам (“Літо”, “Остання весна”).
Велику силу відіграють сили природи. Сонце – образ – персоніфікація життєдайної, переможної, а також і рушійної сили. У віршах улюбленими порами року виступають весна й осінь. Весна – символ відродження в природі, молодість, незалежність держави, воля й свобода народу. Осінь – символ людської зрілості й повноти (“Не треба мудрості”). Це не лише пора згасання, а й період загострення відчуття життя (“Остання осінь”).
Маланюк – майстер інтимної лірики (“Присвятні строфи” – оспівана далека юність, чари першого почуття).
Роздуми над вічністю, пошук свого призначення у світі приводять ліричного героя до Бога. “Історія” – усвідомлення власної гріховності, розуміння добра і зла зумовлюють покору перед Всевишнім. Бог – це уособлення світового творця, всевластителя космічної влади і сили (“Вечір”, “Чужина”)
“Книга спостережень” – роздуми про літературу, оригінальні погляди на такі постаті, як Т.Шевченко, І.Франко, М.Гоголь та ін. Окремий розділ присвячено малоросійству. Поет картає українців за їх рабську покору , духовну слабкість.
